Спосіб визначення показів до призначення бета-адреноблокаторів при інфаркті міокарда у підгострій стадії та контролю за ефективністю їх дії

Спосіб відноситься до медицини, більш конкретно до кардіології, і може бути використаний при лікуванні хворих у підгострому періоді інфаркту міокарду (ІМ). Відомо (Меерсон Ф.З., 1984), у більшості хворих при ІМ активується симпато-адреналова система (САС), яка визначає розвиток та клінічні прояви цього захворювання. Одначе, у ряду хворих інші механізми розвитку ІМ не супроводжуються значною активацією цієї системи, у всякому випадку вона не є постійним ведучим ланцюгом його патогенезу. Разом з тим обов'язковим (Сидоренко, Б.А., Преображенский Д.В., 1994) компонентом лікування хворих ІМ є використання бета-адреноблокаторів, які призводять до блокади впливу САС на функцію серцево-судинної системи. В умовах надмірної активації САС використання цих препаратів є доцільним, патогенетично обгрунтованим, так як дозволяє знизити пошкоджуючу дію гіперсекреції катехоламінів на міокард. Разом з тим, при відсутності гіперактивації САС пригнічення її активності за рахунок використання бетаадреноблокаторів призведе до порушення регуляторного впливу САС на серцево-судинну систему, що проявиться зниженням AT, погіршенням провідності в серці, зниженням його скоротливої функції. У кінцевому результаті це може призвести до прогресуючої серцевої недостатності і, навіть, летальних випадків. До цього часу диференційований підхід до використання бета-адреноблокаторів при ІМ не розроблений. Існують лише протипокази до застосування бета-адреноблокаторів, як фармакологічних препаратів: 1. Гостра серцева недостатність (набряк легень, кардіогенний шок). 2. Хронічна серцева недостатність, обумовлена систолічною дисфункцією лівого шлуночка і рефрактерна до стандартної медикаментозної терапії (діуретики, серцеві глікозиди, периферичні вазодилятатори, інгібітори АПФ). 3. Синдром слабкості синусового вузла (якщо не імплантований штучний водій ритму). 4. АВ-блокада II - III ступеня (якщо не імплантований штучний водій ритму). 5. Лабільний цукровий діабет. 6. Бронхіальна астма та важкі форми хронічного обструктивного бронхіту (Б.А. Сидоренко, Д.В. Преображенский, 1994). Вказано (Б.А. Сидоренко, Д.В. Преображенский, 1994), що ЧСС у пацієнтів в спокої і в вертикальному положенні повинно бути у межах 55 - 60 за хвилину, а систолічний артеріальний тиск - не нижче 100мм рт.ст. Суть способу заключається у тому, що у всіх хворих у під гострій стадії ІМ наявність чи відсутність гіперактивації САС у патогенезі розвитку визначають за допомогою ортостатичної проби і призначають бета-здреноблокатори лише хворим, у яких є вірогідні дані про гіперактивацію САС. Функцію САС вивчають за допомогою ортостатичної проби, яка проводиться наступним чином. Після перебування у положенні лежачи протягом не менше 5 хвилин, досліджуваний повільно (за 2 - 3 секунди) встає. ЧСС (за даними пульсу, який підраховують протягом 15с) у нього вимірюють тричі: в стані спокою перед підйомом, відразу після переходу в вертикальне положення та через 3 хвилини стояння. Нормальною реакцією на пробу є збільшення частоти пульсу на 10 - 16 ударів за 1 хвилину відразу після підйому і стабілізація цього показника на рівні, підвищеному на 6 - 10 ударів через 3 хвилини стояння. Сильніша реакція засвідчує підвищену реактивність симпатичної частини вегетативної нервової системи (Муравов І.В., Буліч Е.Г. В кн.: Лікувальна фізкультура та спортивна медицина / Під ред. В.В. Клапчука, Г.В. Дзяка, 1995). Препарати призначають з мінімальної дози (анапрілін з 10 - 20мг на прийом, через 3 - 7 днів разову дозу збільшують до 20 - 40мг 3 - 4 рази на добу; обзідан, індерал). Середня терапевтична доза пропранолола - 120 - 240мг на добу. Через 3 доби знову проводять ортостатичну пробу і при наявності приросту пульсу 10 - 16 і більше ударів за хвилину, дозу збільшують до досягнення фізіологічної реакції приросту пульсу після ортостатичної проби (не менше 10 прискорень за хвилину). Приклад клінічного використання способу. Хворий Г., історія хвороби №2925, поступив у реанімаційне відділення обласного кардіологічного диспансеру з діагнозом: ІХС, Великовогнищевий ІМ задньої стінки лівого шлуночка. НК I ст. 6 днів приймав анапрілін у дозі 320мг. У хворого з'явилась слабість, головній біль, сонливість. Проведена ортостатична проба, прискорення пульсу становить 6 ударів за хвилину. На основі отриманого результату зменшена доза анапріліну до 240мг. Повторна ортостатична проба через 3 дні: прискорення пульсу складає 10 ударів за хвилину. Самопочуття хворого покращилося. Доза анапріліну залишена на цьому ж рівні.