4-діалкоксифосфорил-5-диметиламіно-2-фенілоксазоли, що проявляють антибластичну активність

Винахід відноситься до області пошуку біологічно активних речовин - потенційних лікарських засобів для лікування пухлин. Пропонуються 4-діалкоксифосфорил-5диметиламіно-2-фенілоксазоли загальної формули де що проявляють антибластичну активність. 4-Диметоксифосфорил-5-дмметиламіно -2фенілоксазол (1) в літературі не описаний. Одержання 4-діетоксифосфорил-5-диметиламіно2-фенілоксазолу (2) описано раніше [1]. Відомості про протипухлинні властивості вказаних речовин і всього класу 2-арил-4-діалкоксифосфорил-5диалкіламінооксазолів в літературі відсутні. Близькі аналоги по структурі, що проявляють протипухлинну активність, також в літературі відсутні. Віддаленим аналогом як по структурі так і по дії можна вважати тільки одне похідне імідазолу 5(3,5-диметил-1-триазено)-імідазол-4карбоксамід [дакарбазін, біокарбазін, ДТІК], яке знаходить досить широке застосування у клінічній практиці. Але за літературними даними препарат поєднує в собі властивості інгібітора синтезу пуринів як похідне імідазолу і алкілуючого агенту в зв'язку з утворенням у процесі біотрансформації метилдіазонієвого гідроксиду з алкілуючою, тобто цитотоксичною активністю [2]. У зв'язку з тим, що запропоновані нами речовини не містять фрагментів структури з явними цитотоксичними угрупуваннями, при виборі аналога ми акцентували увагу на препаратах, здатних аналогічно похідним імідазолу пригнічувати синтез пуринів. Аналогом по дії нами вибрано "меркатопурин" - моногідрат 6-меркаптопурину [3], що широко застосовується в онкологічній практиці. Однак, він володіє недостатньо високим рівнем протипухлинної дії. Завданням винаходу є розширення асортименту речовин з підвищеною протипухлинною активністю. Поставлене завдання вирішується за допомогою 4-діалкоксифосфорил-5-диметиламіно2-фенілоксазолів, що одержують за схемою: де Послідовний ланцюг перетворень здійснюють з достатньо високими виходами, сумарний вихід заміщених оксазолів (1, 2) становить 60 - 63%. Це білі кристалічні речовини, що частково розчиняються у воді і добре у спиртах, ацетоні, диметилсульфоксиді та інших розчинниках. Структура речовин підтверджена даними елементного аналізу та спектрами ПМР. Запропоновані речовини проявляють дуже високу антибластичну, тобто протипухлинну активність. На основі вищевказаного вважаємо, що запропоноване нами технічне рішення відповідає критерію "винахідливий рівень", тому що запропоновані нами нові сполуки по протипухлинній активності значно перевищують речовини, які використовуються у клінічній практиці. Винахід ілюструється слідуючими прикладами. Приклад 1. Одержання 4-диметоксифосфорил5-диметиламіно-2-фенілоксазолу (1). Суміш 13,42г (0,05 моля) продукту конденсації бензаміду з хлоралем (N-1-гідрокси-2,2,2трихлоретилбензаміду), 17,85г (0,15 моля) тіонілхлориду і дві краплі диметилформаміду кип'ятять до припинення виділення хлороводню (~1год), надлишок тіонілхлориду упарюють у вакуумі, твердий залишок промивають 20 - 25мл бензолу і висушують у вакуумі. До одержаного N1,2,2,2-тетрахлоретилбензаміду додають 6,2г (0,05 моля) триметилфосфіту і нагрівають при 80 - 90°C до припинення виділення метилхлориду (~1год). Продукт перегрупування Арбузова промивають 20 - 25мл циклогексану, розчиняють у 80 - 85мл тетрагідрофурану або діоксану, додають 85мл 2,4М розчину диметиламіну (0,2 моля) у тетрагідрофурані або діоксані, суміш витримують при 20 - 30°C 5 - 6 діб, осад відфільтровують, промивають 15 - 20мл тетрагідрофурану, фільтрати випарюють у вакуумі, залишок розчиняють у мінімальній кількості води (~20мл). Через 20 - 30хв з розчину випадає кристалічний продукт, його відфільтровують і двічі кристалізують з води. Одержують 8,8г (59,4%) 4диметоксифосфорил-5-диметиламіно-2фенsлоксазолу з т.топл. 93 - 94°C. Знайдено, %: C 52,68, H 5,80, N 9,55, P 10,37, Обчислено, %: C 52,70, H 5,78, N 9,45, P 10,46. Спектр ПМР (Bruker WP-200, СДCl3), d, м.д.: 3,23 с [N(CH3)2], 3,88 д (2 CH3O), 7,39 - 7,89 м (C6H5). Приклад 2. 4-Діетоксифосфорил-5диметиламіно-2-фенілоксазол (2) одержують аналогічно описаному в прикладі 1 з використанням триетилфосфіту замість триметилфосфіту в тому ж самому молярному співвідношенні. Очищають продукт (2) шляхом переосадження гексаном з тетрахлорметану. Вихід 63%, т.топл. 85 - 86°C, що відповідає одержаному в [1]. Приклад 3. Вивчення фізіологічної активності заявлених сполук (1, 2) проведено у лабораторії молекулярної токсикології Українського НДІ фармакології та токсикології МОЗ України. Експерименти проведені на білих нелінійних мишах та щурах обох статей масою відповідно 22 ± 2г та 160 ± 20г, що утримувались на стандартному харчовому раціоні. Речовина (1) добрерозчинна у фізіологічному розчині NaCl. Вона уводилася внутрішньобрюшинно. Речовина (2) також розчинна у фізіологічному розчині, але з добавкою етилового спирту. Вона уводилася підшкірно. Вивчення параметрів гострої токсичності запропонованих сполук і аналога проводилось у дослідах на білих нелінійних мишах. Сполуки уводили одноразово. Результати дослідів обчислювались у альтернативній формі на 14 - й день після затравки. Статистична обробка проведена по В.Б. Прозоровському та ін. [4] (табл.1). Сполуки (1, 2) відносяться до помірно токсичних речовин. Токсичність меркаптопурину і сполуки (2) практично ідентична. Речовина (1) приблизно у 3 рази менш токсична, ніж меркаптопурин. Протипухлинна активність вивчена у порівняльному аспекті з меркаптопурином на перевивних моделях експериментального пухлинного росту різного гістогеназу: лімфосаркома Плисса, карцинома Герена, саркома М-1, саркома 45. Трансплантація пухлинного матеріалу здійснювалась шляхом підшкірного уведення 10 пухлинних клітин на середовищі 199 у праву підм'язну область у об'ємі 0,3мл. Лікування починали через 24год після трансплантації лімфосаркоми Плисса і на 4 - й день після трансплантації саркоми 45, карциноми Герена та саркоми М-1. Курс лікувальних дій складався із 6 уведень через день. Сполуки уводились відповідно рекомендаціям [5] у дозах, що включають дози речовин, викликаючих найбільш виражений, тобто оптимальний протипухлинний ефект. Результати експериментів обчислювали через 24год після закінчення лікування. Критерієм оцінки служив процент гальмування росту пухлин. Як показують експерименти (табл.2), сполуки володіють вираженою властивістю гальмувати експериментальний пухлинний ріст. На лімфосаркомі Плисса обидві досліджені речовини значно перевищують протипухлинну активність у порівнянні з меркаптопурином. На саркомі 45 протипухлинний ефект сполуки (1) вищий, ніж у меркаптопурину. На карциномі Герена та саркомі М-1 протипухлинна дія сполуки (2) значно перевищує той критерій значимості, який прийнятий для цих штамів пухлинної хвороби [4, 5]. Таким чаном, вивчені сполуки проявляють протипухлинну активність на ряді штамів пухлинної хвороби і ця активність значно перевищує таку для стандарту - меркаптопурину. Це дозволяє заявлені сполуки розглядами як фізіологічно активні речовини. Крім того, сполука (2) на одному штамі має активність вище 90% гальмування росту пухлин та на двох - більше 80%, що дозволяє рахувати цю сполуку перспективною для поглибленого вивчення специфічної активності, як потенційного лікарського засобу для лікування ряду форм пухлинної хвороби.