Пептид (варіанти), фармацевтична композиція, до складу якої входить пептид, та спосіб її приготування (варіанти)

Цей винахід стосується використання фармацевтичної композиції, до складу якої входить пептид, що пригнічує апетит, або фракції, що пригнічує апетит і містить пептид, а також способу одержання засобів регулювання апетиту за допомогою згаданого пептиду. Глюкагон продукується А-клітиною підшлункової залози і вивільнюється у відповідь на пониження рівнів глюкози у крові. Він діє головним чином на печінку, де стимулює утворення глюкози. Таким чином, він є основним гормоном, що протидіє інсуліну у гомеостазі глюкози крові (Unger, R.Н. and L.Orci (1990). Glucagon, в: Diabetes Mellitus. 4th ed. New York, Elsevier, pp.104-120). Глюкагон утворюється з більшого попередника за допомогою обмеженого протеолізу. Молекулярне клонування гена глюкагону свідчить про те, що попередник глюкагону містить не лише глюкагон, але й ще два додаткові глюкагоноподібні пептиди, які названо GLP-1 та GLP-2. GLP-1 та GLP-2 кодуються окремими екзонами, що викликають притаманні кожному з них типи біологічної активності. Пізніше було проведено дослід, в якому попередник глюкагону піддавали різним типам обробки у трьох різних тканинах, які виробляють проглюкагон: в Аклітинах підшлункової залози, в кишкових L-клітинах і в клітинах центральної нервової системи (ЦНС). Таким чином, глюкагон вибірково ексцизують з попередника у А-клітині панкреатичного острівця, у той час як GLP-1 та GLP-2 вибірково вивільнюються з кишкових L-клітин і клітин ЦНС [огляд див. (Unger, R.Н. and L.Orci (1990). Glucagon. в: Diabetes Mellftus. 4th ed. New York, Elsevier. pp.104-120)]. Було ідентифіковано специфічні рецептори GLP-1 (Thorens, В. (1992) Proc.Natl. Acad. Sci. патент США 89: 8641-8645), які вочевидь відрізняються від рецепора глюкагону (L.J.Jelinek, et al. (1993) Science 259: 1614-1616), а також відзначаються різним розподілом по тканинах організму (R.V Campos, et al. (1994) Endocrinology 134: 21562164). GLP-1 вивільнюється з L-клітини після прийому їжі та функціонує як гормон внутрішньої секреції (тобто, він потенціює індуковане глюкозою вивільнювання інсуліну з В-клітини підшлункової залози). Рецептор GLP-1, таким чином, експресується на високих рівнях на поверхні В-клітин острівця (К. Moons, et al. (1996) Diabetes 45: 257261). Індукцію кишкової епітеліальної проліферації з участю GLP-2 описано у (Drucker, D.J. etal (1996) Proc. Nail. Acad. Sci. патенті США 93: 7911-7916), лікування від шлунково-кишкових захворювань клітинами, що ростуть у середовищі GLP-2, розкрито у (Drucker, D.J and Keneford, J.R., WO 96/32414). До цього часу ще не відомо про виділення жодного рецептора GLP-2. Похідні від проглюкагону пептиди і харчова поведінка Раніше автори доповідали про одержання та адаптування трансплантабельних глюкагонів, що відповідають за втрату апетиту (О.D. Madsen, et al. (1993) Endocrinology 133: 2022-2030), а також гіпоглікемічних інсулінів в організмі щурів (О.В. Madsen, et al. (1988) Proc.Natl. Acad. Sci. патенті США 85: 6652-6656). Подібні пухлини можуть бути похідними звичайного клонального початку реплікації плюрипотентних клітин MSL (О.D.Madsen, et al. (1986) J.Cell Biol. 103: 2025-2034), що відображає процес достигання до острівця А-клітини та В-клітин, відповідно (О.D.Madsen, etal. (1993) Endocrinology 133: 2022-2030). Глюкагонома, пов'язана із втратою апетиту, є дуже тяжким розладом: вона відзначається виразним та різким початком процесу загострення і призводить через кілька днів до повного припинення прийому їжі. Таким тяжкий прояв втрати апетиту майже не співставляється з наслідками інших викликаних експериментальним шляхом пухлин у гризунів, що є підтвердженням створювання глюкагономою дуже потужного фактора насичення, який діє через периферійні шляхи введення. У попередніх роботах доведено, що глюкагономи, які відповідають за апетит, відзначаються нефізіологічним процесінгом, що призводить до утворення як глюкагону, так і GLP-1 (О.D.Maclsen, et al. (1993) Endocrinology 133: 2022-2030). Крім того, модифікація глюкагономи, що не відповідає за втрату апетиту, виявилася неспроможною процесувати попередник (О.D.Madsen, et al. (1995) Scand. J. Clin. Lab. lnvest.55, suppi 220: 27-36. Втрата ваги є також синдромом глюкагономи в організмі людини (J.J.Hoist (1985) Glucagon-producing tumors, in: Hormone-producing tumors of the gastrointestinal tract. New York, Churchill Livingstone, pp.57-84), хоча для різних хворих спостерігають значну варіативність прояву цього синдрому (S.J.Bhathena, et al. (1981). Glucagonoma and Glucagonoma syndrome, в: Glucagon. Physiology, pathophvsioloav and morphology of the pancreatic A-ceils. New York, Elsevier. 413-438). Глюкагон Виявлено, що глюкагон бере участь у регулюванні спонтанних кількостей прийнятої їжі для щурів, але сумарний ефект є мінімальним і викликається через вагусні зв'язки з печінкою (N.Geary, et al. (1993) Am. J.Ph ysiol. 264: R116-R122). Цей ефект спостерігають лише як наслідок печінкової портальної інфузії глюкагону, у той час як внутрішньочеревне введення фармакологічних доз не впливає на прийняття їжі у голодуючих щурів (О.D.Madsen, et al. (1993) Endocrinology 133: 2022-2030). GLP-1 Ключова роль GLP-1 у регулюванні харчування була темою однієї з нещодавніх доповідей (М.D.Turton, et al. (1996) Nature 379: 69-72). Внутрішньомозкошлуночкове (ICV) введення GLP-1 інгібувало потребу у харчуванні у піддослідних щурів. Повторне периферійне введення GLP-1 не мало ефекту на харчову поведінку (М.D.Turton, et al. (1996) Nature 379: 69-72; О.D.Madsen, et al. (1993) Endocrinology 133: 2022-2030), звідки випливає припущення, що продукований пухлиною GLP-1 може істотно не впливати на досліджувані випадки втрати апетиту. Було виявлено, що GLP-2 має потужний ефект на інгібування потреби до їжі при периферійному введенні. Припускають, що GLP-2, який зазвичай вивільнюється разом із GLP-1 з кишкових L-клітин, відіграє притаманну лише йому роль периферійного фактору насичення. Таким чином, цей винахід стосується фармацевтичної композиції, що містить, разом із фармацевтично прийнятним наповнювачем або носієм, високороздільну хроматографічну фракцію екстракту пухлини глюкагономи, виготовленого за допомогою кислотно-етанолового екстрагування, гель-фільтрації та підготовчої ВЕРХ високоефективної рідинної хроматографії); згадана фракція відображена як G4H9 на фіг.2 і містить глюкагоноподібний пептид 2 (GLP-2) як головний компонент (тобто, його вміст становить більш як 40%), або містить будь-який окремий компонент згаданої фракції або комбінацію двох чи більше компонентів згаданої фракції. В іншому аспекті винахід стосується фармацевтичної композиції, що містить глюкагоноподібний пептид-2 (GLP-2) або його модифікацію чи гомолог, призначений для профілактики або лікування захворювань чи розладів, пов'язаних з порушеннями у регулюванні апетиту. Ще в одному аспекті винахід стосується фармацевтичної композиції, що містить пептид із такою амінокислотною послідовністю X1 Н X2 D С S F S D Е М N Т X3 L D X4 L А X5 X6 D F IN W L X7 X8 Т К І Т D X9 де X1 являє собою NH2, DFPEEVAIVEELGRR, DFPEEVTIVEELGRR, DFPEEVNIVEEL-RRR, або її фрагмент, X2 являє собою Ала або Глі, X3 являє собою Іле або Вал, X4 являє собою Асн, Сер або Гіс, X5 являє собою Ала або Тре, X6 являє собою Apг або Ліз, X7 являє собою Іле або Лей, X8 являє собою Глн або Гіс, або X9 являє собою ОН, Ліз, Apг, Арг-Ліз, Ліз-Apг, Арг-Арг або Ліз-Ліз, для профілактики лікування захворювань чи розладів, пов'язаних з порушеннями у регулюванні апетиту. В іще одному аспекті винахід стосується способу лікування захворювань чи розладів, пов'язаних з порушеннями у регулюванні апетиту; цей спосіб передбачає введення в організм, що потребує такого лікування, вказаної вище кількості пептиду, достатньої для пригнічення апетиту або для індукування відчуття насичення в згаданому організмі. В іще одному аспекті цей винахід стосується використання зазначеного вище пептиду у виробництві препарату, призначеного для профілактики або лікування захворювань чи розладів, пов'язаних з порушеннями у регулюванні апетиту. В цьому описі термін "пептид" включає готовий пептид GLP-2 або передуючу по відношенню для нього пептидну форму, а також функціональний його фрагмент, який практично має активність пептиду з повною молекулою. Крім того, термін "пептид" включає гомологи згаданого пептиду. Такі гомологи містять амінокислотну послідовність, що відзначається ступенем ідентичності принаймні 50%, наприклад, принаймні 75%, і, зокрема, принаймні 90% ідентичності з амінокислотною послідовністю людського GLP-2. Ступінь ідентичності визначають традиційними способами, див., наприклад,, Altshul et al., Bud. Math. Bio. 48: 603-616, 1986, а також Henikoff and Henikoff. Proc. Natl. Acad. Sci. патенті США 89: 10915-10919, 1992. Гомологи репрезентованого у цьому винаході пептиду можуть мати одне чи більше амінокислотне заміщення, делецію чи приєднання. Ці зміни можуть мати мінорну природу, тобто бути консервативними амінокислотними заміщеннями, які істотно не впливають на компонування фрагментів у пептидній молекулі або на активність пептиду, малих делецій, насамперед, розміром від однієї до п'яти амінокислот, невеликих видовжень аміно- або карбоксильних закінчень, таких як залишок аміно- кінцевого метіоніну, невеликий лінкерний пептид розміром до близько 15 залишків, або невелике видовження, що полегшує очищення, наприклад, полігістидинового тракту, антигенної детермінанти чи зв'язувального домену. Для загального огляду див. Ford et al., Protein Expression and Purification 2: 95-107, 1991. Прикладами консервативних заміщень є представники групи основних амінокислот (таких як аргінін, лізин, гістидин), кислотних амінокислот (таких як глутамова кислота і аспарагінова кислота), полярних амінокислот (таких як глутамін і аспарагін), гідрофобних амінокислот (таких як лейцин, ізолейцин, валін), ароматичних амінокислот (таких як фенілаланін, триптофан, тирозин) та малих амінокислот (таких як гліцин, аланін, серин, треонін, метіонін). Гомолог може являти собою алельну модифікацію, тобто є змінною формою гена, який виникає через мутацію, або зміненим пептидом, що його кодує мутований ген, але має практично таку саму активність, як природний пептид GLP-2. Отже, мутації можуть бути мовчазними (без змін у кодованому пептиді), або можуть кодувати пептиди, що мають змінену амінокислотну послідовність. Гомолог репрезентованого у цьому винаході пептиду також може бути гомологом виду, тобто пептидом з активністю, подібною до активності, яку отримують від інших видів. Прикладами гомологів виду для пептиду GLP2 є пептид GLP-2 людини, ВРХ, щурів, ховрашкових, морських свинок та свиней. В одному з оптимальних варіантів цього винаходу пептид GLP-2 є таким продуктом, в якому X1 являє собою NH2, X2 являє собою Ала, X3 являє собою Іле, X4 являє собою Асн, X5 являє собою Ала, X6 являє собою Apг, X7 являє собою Іле, X8 являє собою Глн, або X9 являє собою ОН. Зокрема, пептид має таку амінокислотну послідовність HADGSFSDEMNTILDNLAARDFINWLIQTKITD (людський GLP-2) або НADGSFSDЕМNТІLDNLАТRDFІNWLIQТКІТD (щурячий GLP-2) або HADGSFSDEMNTVLDNLATRDFINWLLHTKITD (GLP-2 свиней). Гомолог пептиду виділяють за допомогою геномної бібліотеки або бібліотеки кДНК клітини бажаного виду, а також скринінгу послідовностей ДНК, що кодують цілий гомолог або його частину з використанням синтетичних олігонуклеотидних зондів згідно зі стандартними технологіями, описаними, наприклад, у Sambrook et al., Molecular Cloninq:A Laboratory Manual, 2nd. Ed. Cold Spring Harbor Laboratory, New York, 1989p., або за допомогою полімеразної ланцюгової реакції (PCR) з використанням специфічних праймерів, як це описано у Sambrook et al., supra. Цей винахід також стосується композиції, що містить модифікацію пептиду GLP-2. Ця модифікація є такою, в якій один чи декілька амінокислотних залишків є заміщеними іншими амінокислотними залишками. В одному из кращих варіантів реалізації винаходу Ала є заміщеним Глі в положенні 2 готового пептиду. Очікують, що ця модифікація матиме довшу життєздатність плазми, ніж природний пептид, що є однією з її переваг, оскільки з'являється можливість в загальному випадку зменшувати дозування, необхідне для одержання такого ж самого ефекту пригнічення апетиту чи створення відчуття насиченості. Пептид GLP-2 або його гомолог чи модифікацію, як зазначено вище, готують за допомогою технологій створення рекомбінантних .ДНК з використанням добре відомих у галузі процедур. Якщо розглянути це більш детально, послідовність ДНК, що кодує пептид GLP-2, виділяють або синтезують на основі відомої у галузі послідовності ДНК людського препроглюкагону (див. J.W.White et al., Nucleic Acids Res. 14, 1986, pp.4719-4730; Г.І.Bell et al., Nature 304, 1983, pp.368-371), яку одержують, наприклад, за допомогою геномної бібліотеки або бібліотеки кДНК з відповідної тканини або скринінгу послідовностей ДНК, що кодують цілу молекулу або частину молекули пептиду GLP-2 шля хом гібридизації з використанням синтетичних олігонуклеотидних зондів відповідно до стандартних технологій (див. Sambrook et al., supra). У контексті цього винаходу послідовність ДНК, що кодує пептид GLP-2, є переважно людського походження. Структури ДНК, що кодують пептид GLP-2, також одержують синтетичним шляхом за допомогою встановлених стандартних способів, наприклад, фосфоамідитним способом, що його описано у Beaucage and Caruthers, Tetrahedron Letters 22 (1981), 1859-1869, або способом, що його описано у Matthes et al., EMBO Journal 3 (1984), -801-805. Згідно з фосфоамідитним способом, олігонуклеотиди синтезують, наприклад, у автоматичному синтезаторі ДНК, після чого очищують, гібридизують, лігують та клонують у відповідних векторах. Крім того, структура ДНК буває змішаного синтетичного та геномного, змішаного синтетичного та кДНК- або змішаного геномного та кДНК- походження; її готують шляхом лігування лігуючи х фрагментів синтетичного, геномного або кДНК-походження (якщо є); ці фрагменти відповідають різним частинам повної структури ДНК згідно зі стандартними технологіями. Структуру ДНК також одержують шляхом полімеразної ланцюгової реакції з використанням специфічних праймерів, описаних, наприклад, у патенті США 4,683,202 або у Saiki et al., Science 239 (1988), 487-491, або у Sambrook et al., supra. У більш сучасному варіанті реалізації винаходу стр уктура ДНК містить послідовності ДНК, що їх зображено на Фіг.3 у G.I.Bell et al., Nature 304. 1983, pp.368-371, a також послідовності нуклеїнових кислот, що кодують людський GLP-2, але відрізняються від послідовностей ДНК, показаних на Фіг.3 у Bell et al., supra, за рахунок виродження генетичного коду. Стр уктура ДНК, яка додатково включає послідовності нуклеїнових кислот, що гібридизуються з молекулою нуклеїнової кислоти (або геномною, синтетичною, або кДНК чи РНК), що кодує людський GLP-2 в умовах високої напруженості (тобто, з попереднім просочуванням в 5х розчині хлориду та цитрату натрію (SSC) і попереднью гібридизацією впродовж 1год. при температурі близько 40°С у 20%-ому розчині формаміду, 5Х розчині Денгардта, 50мкМ фосфату натрію, рН6,8 і 50мкг денатурованої обробленої ультразвуком ДНК з телячого тимусу, далі - з гібридизацією у тому ж самому розчині, до якого додавали 100мкМ АТФ впродовж 18год. при температурі близько 40°С, після цього з промиванням у 0,4´SSC при температурі близько 45°С). Це можуть бути, наприклад, послідовності ДНК, що кодують GLP-2 з інших видів, наприклад, GLP2 щурів, ВРХ, ховрашкових, морських свинок або GLP-2 свиней. Для експресування GLP-2 структур у ДНК, що кодує пептид GLP-2, вставляють у відповідний рекомбінантний вектор. Це може бути будь-який вектор, який підлягає процедурам обробки рекомбінантної ДНК, а вибір вектора у більшості випадків залежить від клітини-хазяїна, в яку його інтродукують. Отже, вектор може являти собою автономно реплікований вектор, тобто вектор, який існує як позахромосомна одиниця, реплікація якої не залежить від хромосомної реплікації, наприклад, плазміди. Як варіант, вектор може бути одним з таких векторів, які, при інтродукуванні у клітину-хазяїн, інтегруються у геном клітини-хазяїна та реплікуються разом із хромосомою (хромосомами), в які їх було інтегровано. Вектор є переважно вектором експресії, в якому послідовності ДНК, що коду пептид GLP-2, є функціонально зв'язаними з додатковими сегментами, необхідними для транскрибування ДНК. У загальному випадку вектор експресії одержують з плазмідної або вірусної ДНК, або він містить елементи ДНК обох типів. Термін "функціонально зв'язані" вказує на те, що сегменти упорядковані таким чином, що вони функціонують відповідно до їхнього призначення, наприклад, транскрибування починається у промоторі і відбувається через послідовність ДНК, що кодує пептид. Промотор може бути будьякою послідовністю ДНК, яка відзначається транскрипційною активністю у вибраній клітин і-хазяїн і, і його одержують з генів, що кодують протеїни, які є або гомологічними, або гетерологічними клітині-хазяїну. Прикладами відповідних промоторів, призначених для спрямування транскрипції ДНК, що кодують пептид GLP-2 у клітинах організму ссавців, є промотор SV40 (Subramani etal., Моl. Cell Biol. 1 (1981), 854-864), промотор МТ-1 (ген металотіонеїн) (Palmiter et al., Science 222 (1983), 809-814) або основний останній промотор 2 аденовірусу. Прикладом відповідного промотора, призначеного для використання в клітинах організму комах, є промотор полігедрин (US 4,745,051; Vasuvedan et al., FEBS Lett. 311 (1992) 7-11), промотор Р10 (J.M. Vlak et al., J. Gen. Virology 69, 1988, pp.765-776), промотор основного протеїну багатогранного вірусу Autographs califomica polyhedrosis (ЕР 397 485), безпосередньо ранній промотор гена 1 паличкоподібного вірусу (США 5,155,037; США 5,162,222), затримано-ранній промотор гена 39К паличкоподібного вірусу (США 5,155,037; США 5,162,222). До прикладів відповідних промоторів, призначених для використання у клітинах-хазяях дріжджів належать промотори з дріжджевих гліколізних генів (Hitzeman et al.,J.Biol. Chem. 255 (1980), 12073-12080; Alber and Kawasaki, J. Моl. Apol. Gen. 1 (1982), 419-434) або промоторів генів спиртової дегідрогенази (Young et al., in Genetic Epgineering of Microorganisms for Chemicals (Hollaender et al, eds.), Plenum Press, New York, 1982), або (США 4,599,311) чи ADH2-4c (Russell et al., Nature 304 (1983), 652-654). Прикладами відповідних промоторів, призначених для використання у клітинах-хазяях волокнистого грибка є, наприклад, промотор ADH3 (McKnight et al., The EMBO J. 4 (1985), 2093-2099) чи промотор tріА. Прикладами інших корисних промоторів є такі, що їх одержують з кодуючих генів амілази ТАКА з організму A. oryzae, аспарагінової протеїнази з Rhizomucor miehei, нейтральної a-амілази з А niger, стійкої до кислот a-амілази з А. niger, глюкоамілази з А niger or A. awamori (gluA), ліпази з Rhizomucor miehei, протеази з A oryzae alkaline, фосфа тізомерази з A. oryzae або ацетамідази з A nidulans. Перевагу віддають промоторам з амілази ТАКА та gluA. До прикладів відповідних промоторів, призначених для використання в бактеріальних клітинах-хазяях, належать промотор гена мальтогенної амілази з Bacillus stearothermophilus, гена альфа-амілази з Bacillus licheniformis, гена BAN амілази з Bacillus amyloliquefaciens, гена лужної протеази з Bacillus subtilis, або гена ксилосидази з Bacillus pumilus, або промотори, утворювані фагами Lambda PR чи PL, або промотори з Е. coli lac, trp або tас. Послідовності ДНК, що кодують пептид GLP-2, також можуть бути - за необхідністю - функціонально зв'язаними з відповідним термінатором (стоп-кодоном), таким як термінатор людського гормону росту (Palmiter et aL, op. cit) або (для грибкових клітин-хазяїв) термінаторами TP11 (Alber and Kawasaki, од, сіt.) чи ADH3 (McKnight et al., од, cit.). Вектор може також додатково містити такі елементи, як сигнали поліаденілювання (наприклад, з ділянки 5 ЕІЬ в SV40 чи аденовірусі), послідовності транскрипційного енхансера (наприклад, енхансера SV40) та послідовності трансляційного енхансера (наприклад, такі, що кодують аденовірусні VA РНК). Рекомбінантний вектор може додатково містити послідовність ДНК, яка сприяє реплікації вектора в потрібній клітині-хазяїні. Прикладом такої послідовності (коли клітиною-хазяїном є клітина ссавця) є початок реплікації SV40, Коли клітиною-хазяїном є клітина дріжджів, відповідними послідовностями, які дають змогу вектору реплікувати, є гени реплікації REP 1-3 плазміди 2ц дріжджів та власне початок реплікації. Вектор також може містити селектований маркер, наприклад, ген, продукт якого доповнює брак елементів в клітині-хазяїні, такий як ген, що кодує дигідрофолатредуктазу (DHFR) або ген ТРІ Schi zosaccharomyces pombe (описано у P.R. Russell, Gene 40, 1985, pp.125-130), або такий, котрий стимулює здатність до опору лікувальному препарату, наприклад, ампіциліну, канаміцину, тетрацикліну, хлоамфеніколу, неоміцину, гідроміцину або метотрексату. У випадку волокнистих грибків до селектованих маркерів належать arndS, pvrG, argB, niaD, sC. З метою спрямування пептид GLP-2 до секреторного шляху клітин-хазяїв в рекомбінантному векторі передбачено секреторну сигнальну послідовність (відому також як лідерну послідовність, препропослідовність або препослідовність). Секреторна сигнальна послідовність приєднується до послідовності ДНК, що кодує пептид в коригованій рамці зчитування. Секреторні сигнальні послідовності зазвичай розташовані у положенні 5' по відношенню до послідовності ДНК, що кодує пептид. Секреторна сигнальна послідовність може нормально зв'язуватись із пептидом або може бути взята з гена, що кодує інший секретований білок. З метою секреції з дріжджових клітин секреторна сигнальна послідовність може кодувати будь-який сигнальний пептид, який забезпечує ефективне спрямування експресованого пептиду в секреторний шлях клітини. Сигнальний пептид може являти собою природний сигнальний пептид або його функціональну частину, або він може бути синтетичним пептидом. Було виявлено, що відповідні сигнальні пептиди виконують функцію афакторного сигнального пептиду (див. США 4,870,008), сигнального пептиду амілази слини мишей (див. Hagenbuchle et al., Mature 289. 1981, pp.643-646), модифікованого сигнального пептиду карбокси пептидази (див. L.A.Valls et al., Cell 48, 1987, pp.887-897), сигнального пептиду BAR1 дріжджів (див. WO 87/02670), або сигнального пептиду аспарагінової протеази 3 (YAP3) дріжджів (див. М. Egel-Mitani et al., Yeast 6, 1990, pp.127137). Для ефективної секреції у дріжджах послідовність, що кодує лідерний пептид, також вставляють у нижню частину сигнальної послідовності і у верхню частин у послідовності ДНК, що кодує пептид GLP-2. Функція лідерного пептиду полягає у тому, що дає змогу спрямовувати експресований пептид з ендоплазматичної мережі до апарату Гольджі і далі до секреторної везикули для секреції середовища культури (тобто, здійснювати експортування пептиду крізь стінки клітини або принаймні через клітинну мембрану в периплазматичний простір клітини дріжджів). Лідерний пептид може бути а-факторним лідером дріжджів (його застосування описано, наприклад, у патентах США 4,546,082, ЕР 16 201, ЕР 123 294, ЕР 123 544 та ЕР 163 529). Як варіант, лідерний пептид може бути синтетичним лідерним пептидом, тобто лідерним пептидом, який не знайдено у природі. Синтетичні лідерні пептиди конструюють у такий спосіб, який, наприклад, описано в WO 89/02463 or WO 92/11378. Для використання у випадку волокнистих грибків сигнальний пептид зазвичай одержують з гена, що кодує амілазу або глюкоамілазу з Aspergillus sp., з гена, що кодує ліпазу або протеазу з Rhizomucor miehei, ліпазу з Humicola lanuginosa. Сигнальний пептид переважно одержують з гена, що кодує амілазу ТАКА з A. oryzae, нейтральну a-амілазу з А. niger, стійку до кислот амілазу з А. niger або глюкоамілазу з А. niger. У випадку застосування у клітинах організму комах сигнальний пептид зазвичай одержують з гена комах (див. WO 90/05783), наприклад, сигнальний пептид попередника апідокінетичного гормону з організму лускокрилих Manduca sexta (див. США 5,023,328). Процедури, якими користуються для лігування послідовностей ДНК, що кодують пептид GLP-2, промотор і, як варіант, відповідні термінатор та/або секреторну сигнальну послідовність, а також операції, які застосовують для їх вставлення у відповідні вектори, що містять необхідну для реплікації інформацію, добре відомі фахівцям (див., наприклад, Sambrook et al., ор.cit.). Послідовність ДНК, що кодує пептид GLP-2, інтродукований у клітину-хазяїн, може бути як гомологічною, так і гетерологічною до потрібного хазяїна. У разі, якщо вона є гомологічною до клітини-хазяїна, тобто продукується власне клітиною-хазяїном у природі, вона є функціонально зв'язаною з іншою промоторною послідовністю або, при нагоді, з іншою секреторною сигнальною послідовністю та/або термінаторною послідовністю, ніж у відповідних природних умовах. Термін "гомологічна" включає послідовність кДНК, що кодує поліпептид, нативний по відношенню до потрібного організма-хазяїна. Термін "гетерологічний" включає послідовність ДНК, яка не експресується клітиною-хазяїном у природі. Таким чином, послідовність ДНК може бути взятою з іншого організму, або вона може бути синтетичною послідовністю. Клітиною-хазяїном, в яку інтродукують структуру ДНК або рекомбінантний вектор цього винаходу, може бути будь-яка клітина, котра здатна продукувати даний пептид, включаючи клітину бактерій, дріжджів, грибків та клітини вищих е укаріотних організмів. Прикладами бактеріальних клітин-хазяїв, які після культивування здатні продукувати пептид GLP-2, є грампозитивні бактерії, такі як штами Bacillus, а саме штами В.subtilis, В.licheniformis, В.lentus, В.brevis, В.stearo thermophilus, В.alkalophilus, В.amyloliquefaciens, В.coagulans, В.circulans, В.lautus, В.megatherium чи В.thuringiensis, або штами Streptomyces, а саме штами S.lividans чи S.murinus, або грамнегативні бактерії, такі як Echerichia coli. Трансформування бактерій стимулюють за допомогою трансформування протопласту або використання компетентних клітин відомим per se способом (див, Sambrook et al., supra). Під час експресування пептиду у таких бактеріях, як Е.coli, пептид може залишатись у цитоплазмі, зазвичай у вигляді нерозчинних гранул (відомих як інклюзивні тіла), або може спрямовуватись у периплазматичний простір послідовністю бактеріальної секреції. У першому випадку клітини лізують, і гранули відновлюють та денатурують, після чого пептид піддають перепакуванню за допомогою розрідження денатуру агента. У другому випадку пептид відновлюють з периплазматичного простору за допомогою розривання клітини, наприклад, шляхом обробки ультразвуком або осмотичного шоку, з вивільнюванням вмісту периплазматичного простору, що, власне, призводить до відновлення пептиду. Прикладами відповідних клітинних ліній ссавців є клітинні лінії COS (ATCC CRL 1650), ВНК (ATCC CRL-1632, ATCC CCL 10), CHL (ATCC CCL39) або СНО (ATGC CCL.61). Способи трансфектування клітин організму ссавців та експресування послідовностей ДНК, інтродукованих у клітини, описано у Kaufman and Sharp, J. Моl. ВіоІ. 159 (1982), 601-621; Southern and Berg, J. Моl. Aopl. Genet. 1 (1982), 327-341; Loyter et al., Proc. Nail. Acad. Scl., USA 79 (1982). 422-426; Wigier et al., Cell 14 (1978), 725; Corsaro and Pearson, Somatic Cell Genetics 7 (1981), 603, Graham and van der Eb, Virology 52 (1973), 456, а також у Neumann et al., EMBO J. 1 (1982), 841-845. До прикладів відповідних дріжджових клітин належать клітини Saccharomyces spp. або Schizosaccharomyces spp., зокрема штами Saccharomyces cerevisiae чи Saccharomyces kluyveri. Спосіби трансформування дріжджових клітин гетерологічною ДНК і продукування їх гетерологічних поліпептидів описано у патенті США 4,599.311, у патенті США 4,931,373, у патенті США 4,870,008, 5,037,743. та у патенті США 4,845,075; посилання на всі ці документи наведено у цьому тексті. Трансформовані клітини вибирають за фенотипом, який визначається селектованим маркером, середньою здатністю до "опору лікувальним препаратам та здатністю до росту у відсутності конкретного живильного агента, наприклад, лейцину. Оптимальним вектором у разі використання у дріжджах є вектор РОТ1, описаний у патенті США 4,931,373. Послідовності ДНК, що кодує пептид GLP-2, може передувати сигнальна послідовність і, як варіант, лідерна послідовність, наприклад, з тих, що їх описано вище у цьому тексті. Додатковими прикладами відповідних дріжджових клітин є штами Kluyveromyces, а саме К. lactis. Hansenula, наприклад, Н. polymorpha, або Pichia, наприклад, P.pastorfs (див. Gleeson et al., J.Gen. Minrohinl. 132. 1986, pp.3459-3465; США 4,882,279). Прикладами інших клітин грибкових організмів є клітини волокнистих грибків, наприклад, Aspergitlus spp., Neurospora spp., Fusarium spp. або Trichoderma spp., зокрема, штами A.oryzae, A.nidulans чи А.niger. Використання Aspergillus spp. для експресії білків описано, наприклад, у ЕР 272 277 та ЕР 230 023. Трансформування F.oxysporum may, наприклад, виконують у спосіб, описаний у Malardier et al., 1989, Gene 78: 147-156. У разі, коли клітиною-хазяїном є волокнистий грибок, вона може трансформуватись структурою ДНК, що кодує пептид GLP-2, звичайним інтегруванням структури ДНК в хромосому хазяїна, з одержанням рекомбінантної клітини-хазяїна. Зазвичай такій інтеграції віддається перевага, оскільки послідовність ДНК має, мабуть, більше шансів зберегтися у клітині. Інтеграцію структур ДНК до хромосом хазяїна виконують відомими у галузі способами, наприклад, шляхом гомологічної чи гетерологічної рекомбінації. Трансформацію клітин організму комах та створення в них гетерологічних поліпептидів виконують як описано у патенті США 4,745,051; США 4,879,236; США 5,155,037; 5,162,222; ЕР 397,485); на всі ці документи у тексті цього винаходу наведено посилання. Клітинна лінія комах, що її застосовують як хазяїна, відповідно може являти собою клітинну лінію Lepidoptera, а саме клітини Spodoptera frugiperda чи клітини Trichoplusia пі (див. США 5,077,214). Умови культивування є, відповідно, такими, як описано, наприклад, у WO 89/01029 or WO 89/01028, у будь-яких з наведених вище документів. Трансформовані або трансфектовані клітини-хазяїна, що їх описано вище, культур ують у відповідному живильному середовищі в умовах, які роблять можливою експресію пептиду GLP-2, після чого одержаний пептид GLP-2 відновлюють з культури. Середовищем для культивування клітин може бути будь-яке відоме у галузі середовище, властивості якого є відповідними для забезпечення вирощування клітин-хазяїв, наприклад, мінімальні або комплексні середовища, що містять потрібні додатки. Відповідні середовища можна придбати у комерційних постачальників або приготувати, користуючись опублікованими рецептами (наприклад, опублікованими у каталогах Американської колекції стандартних культур). Пептид GLP-2, продукований клітинами, далі відновлюють з середовища культури за допомогою відомих у галузі процедур, включаючи виділення клітин-хазяїв із середовища шляхом центрифугування чи фільтрації, осадження білкових компонентів супернатанту (поверхневого шару) або фільтрату з використанням солі, наприклад, сульфату амонію, виділення продукту з його очищенням шляхом різних хроматографічних процедур, наприклад, йонообмінної хроматографії, гель-фільтраційної хроматографії, афінної хроматографії тощо. У фармацевтичну композицію цього винаходу пептид GLP-2 вводять за допомогою будь-якого з відомих способів складання фармацевтичних композицій, наприклад, описаного у Remington's Pharmaceutical Sciences. 1985. Композицію готують у формі, зручній для систематичного виконання ін'єкцій або інфузій, і, отже, можуть виготовляти з відповідним рідким носієм, наприклад, з дистильованою водою, або ізотонічним розчином чи розчином глюкози. Композиції стерилізують за допомогою добре відомих у галузі традиційних способів стерилізації. Одержані водні розчини компонують для подальшого використання або фільтрують у асептичних умовах та ліофілізують; ліофілізований препарат змішують зі стерильним водним розчином безпосередньо перед введенням. Композиція може містити фармацевтично прийнятні допоміжні речовини, якщо це необхідно для регулювання фізіологічних умов, наприклад, буферні агенти, агенти, що регулюють тон ус тощо, наприклад ацетат натрію, лактат натрію, хлорид натрію, хлорид калію, хлорид кальцію тощо. Фармацевтичну композицію цього винаходу також можна адаптувати для назального, трансдермального, легеневого чи ректального введення. Фармацевтично прийнятні носій чи розріджувач, що їх застосовують у композиції, можуть являти собою будь-які традиційні тверді носії. Прикладами твердих носіїв є лактоза, каолін, сахароза, тальк, желатин, агар, пектин, гуміарабік, стеарат магнію та стеаринова кислота. Аналогічним чином носій чи розріджувач може включати будь-яку відому у галузі постійно вивільнювану речовину, таку як моностеарат гліцерилу або дистеарат гліцерилу, окремо чи у суміші з воском (парафіном). Особлива перевага віддається приготуванню композиції цього винаходу у формі препарату з вмістом речовини, що здатна безперервно вивільнюватися у організмі. Отже, композиції можуть бути виготовлені у вигляді мікрокапсул або мікрочастинок, що містять пептид GLP-2, інкапсулюваний або диспергований з використанням відповідного фармацевтично прийнятного полімеру, що здатен піддаватися біологічному розщепленню, такого як поліактинова кислота, полігліколева кислота або співполімер молочної кислоти/гліколевої кислоти. Для назального введення препарат може містити пептид GLP-2, розчинений або перетворений на суспензію у рідкому носії, зокрема, у водному носії, що дозволяє застосовувати препарат як аерозоль. Носій може містити додаткові агенти, такі як солюбілізуючі агенти, наприклад, пропіленгліколь, сурфактанти (поверхнево-активні речовини), підсилювачі абсорбції, такі як лецитин (фосфатидилхолін) чи циклодекстрин, або консерванти, такі як парабени. Загалом сполуки цього винаходу виготовляють у формі дозованих одиниць, що містять 0,5-500мг пептиду разом з фармацевтично прийнятним носієм на кожну одиницю дозування. Визнано, що пептид GLP-2 є корисним для застосування з метою пригнічення апетиту або стимулювання відчуття насиченості, наприклад, для профілактики або лікування захворювань чи розладів, пов'язаних з порушеннями у регулюванні апетиту. Прикладами таких захворювань чи розладів є ожиріння та діабет типу II. Дозування пептиду GLP-2 при введенні його пацієнтам може змінюватися в дуже широкому діапазоні в залежності від типу захворювання та тяжкості стану хворого, але, як правило, діапазон дозування становить від близько 10мкг/кг ваги до 5мг/кг ваги тіла пацієнта. У фармацевтичній композиції цього винаходу пептид GLP-2 можна змішувати з іншим агентом, що відповідає за пригнічення апетиту чи створення відчуття насиченості. Прикладом такого агента є GLP-1, котрий також у деякій мірі впливає на пригнічення апетиту (див. M.D. Turton et al., Nature 379, 4 January 1996, pp.69-72). Також визнано, що пептид GLP-2 у відповідно міченій формі, наприклад, мічений радіоізотопом GLP-2, може застосовуватись для ідентифікації рецептора GLP-2 під час проведення вивчення зв'язування з використанням тканини (тканин), стосовно якої (яких) припускається експресія рецептора GLP-2, наприклад, тканини гіпоталамусу. Будучи локалізованим за допомогою зв'язування GLP-2, рецептор може бути клонованим шляхом клонування експресії, тобто за допомогою створення бібліотеки кДНК потрібної тканини, клонування кДНК у відповідні вектори та інтродукування векторів у відповідну клітину для створення ефекту експресії кДНК, після чого клон, що експресує рецептор, ідентифікують за допомогою зв'язування з GLP-2. Клітинну лінію, яка стійко експресує рецептор, далі застосовують у скринінг-аналізі на виявлення агоністів GLP-2 (тобто сполук, що діють на рецептор та сприяють стимулюванню відчуття насиченості або, навпаки, пригнічують апетит), або антагоністів GLP-2 (тобто сполук, які протидіють впливу GLP-2 на рецептор, наприклад, під час лікування зумовленої раковою хворобою втратою апетиту або втратою апетиту нервового походження). Винахід додатково ілюструється у наведених нижче Прикладах, які жодним чином не обмежують об'єму цього винаходу, викладеному у ФОРМУЛІ ВИН АХОДУ. Приклад 1 Кислотна екстракція пухлинної тканини в етанолі Пухлини, що відповідають за втрату апетиту, створювали в організмі щурів, як це раніше було описано у (Madsen, О.D. et al. (1993) Endocrinology 133, 2022-2030). П'ятдесят пухлин 12C3AN (MSL-G-AN), які відповідають за втрату апетиту (при -80°С), що становить 50,07г вихідної тканини, гомогенізували при 4°С у 700мл кислотного етанолу (96% етанол/0,7М НСІ, 3/1, об./об.). Гомогенізацію виконували впродовж 5хв. у дволітровому об'ємі попередньо охолодженого (4°С) реактиву Waring Commercial Blender при максимальній швидкості реакції. Після гомогенізації суміш перемішували при 4°С протягом 16 годин. Суміш центрифугували при 9000оберт./хв (4°С) протягом 1 години. Об'єм надосадової рідини зменшували до 20% шляхом вакуумної ротації. Під час проведення цієї процедури, коли основну частину етанолу видаляють, утворюється певна кількість осаду. Осад видаляють шляхом центрифугування при 4°С протягом однієї години при 20.000оберт./хв. Шар надосадової рідини, який все ще містить трохи ліпідоподібного матеріалу, фільтр ують та подають на колону LiChroprep RP-18 (Merck) (2,5´10см), врівноважену 0,1%-го TFA при швидкості потоку 2мл/хв. Колону промивали в 100мл 0,1%-го TFA при швидкості потоку 4мл/хв. Зв'язувальний матеріал елюювали 400мл 0,1%-го TFA, що містить 70% (об./об.) ацетонітрилу. Ацетонітрил видаляють шляхом вакуумної ротації, і результативну суміш ліофілізують. Після ліофілізації одержану речовину розчиняли в 50мл води, і рН доводили до 5,3 за допомогою 425мкг 1N NaOH. Подальше титрування суміші до рН 6,0 призводило до утворення осаду. Після зворотного титрування до рН 5,3 цей осад розчиняли знову. Таким чином, рН залишали на рівні 5,3, і суміш ліофілізували. Сумарний вихід ліофілізованого матеріалу з 50 пухлин складав 359мг сухого порошку. Приклад 2 Перша стадія виділення з очищенням: гель-фільтрація на Sehadex G-75 Ліофілізований матеріал (278мг) з кислотно-етанолового екстракту, що відповідає 38 окремим пухлинам, повторно розчиняли у 20мл 1М НАс і піддавали обробці на колонці Sephadex G75 (5´50см). Колонку врівноважували та елюювали 1М НАс при швидкості потоку 55мл/год, і збирали фракції об'ємом по 10мл. Для кожної фракції реєстрували абсорбцію при 280нм. Хроматограму гель-фільтрації зображено на Фіг.1. Відокремлені фракції об'єднували у такі 5 основних фракцій: G1 (Fr. 30-39), G2 (Fr. 40-45), G3 (Fr. 46-66), G4 (Fr. 67-91) та G5 (Fr. 92-118), і після ліофілізації їх піддавали біоаналізу. Приклад 3 Друга стадія виділення з очищенням: препаративна ВЕРХ п улу G4 Певну активність пригнічення апетиту пулів гель-фільтрації відзначено саме для пулу G4, і цей пул далі фракціонували за допомогою препаративної ВЕРХ. Ліофілізований Матеріал G4 (що відповідає 80 пухлинам) повторно розчиняли в 15мл 0,1%-го TFATa під тиском подавали на колонку Vydac 214TP1022 С4 (2,2´25см), врівноважену в 0,1%-ому TFA. Колонку промивали у 20мл 0,1%-го TFA, після чого в 100мл MeCN/H2CtyTFA (10,0:89,9:0,1, об/об/об). Матеріал елюювали при 25°С при швидкості потоку 4мл/хв з лінійним градієнтом, створюваним з MeCN/H2O/TFA (10:79,9:0,1, об/об/об) та MeCN/H2O/TFA (65.0:34.9:0,1, об/об/об) понад 110хв. Абсорбцію з використанням УФ проводили при 214нм і 280нм. Хроматограму ВЕРХ (при 280нм) зображено на Фіг.2. Фракції об'ємом по 10мл у 10 основних пулах створювали таким чином, як показано на Фіг.2. Об'єм зменшували приблизно до 25% шляхом вакуумної ротації, фракції ліофілізували та тестували за допомогою біоаналізу. Активність щодо пригнічення апетиту виявляли у фракції G4Н9. (Приклад 6), і пептиди цієї фракції тестували за допомогою аналізу амінокислотної послідовності та мас-спектрометрії (Приклад 4). Приклад 4 Хімічна характеристика пептидів у фракції G4H9 Аналіз амінокислотної послідовності виконували за допомогою автоматизованого розщеплення Едмана (Edman degradation) з використанням газ-фазового секвенатора Applied Biosystems Model 477 відповідно до інструкцій виробника. Мас-спектрометрію проводили з використанням системи (Sciex, Thornhill, Ont., Canada). Потрійний квадрупольний інструмент має діапазон значень співвідношення маси до заряду (mass-to-charge (m/z) range) 2400 і оснащується пневматичним електророзпилювальним (який також звуть іонорозпилювальним) інтерфейсом (Bruins, А.Р., Cove y, T.R., & Henion, J.D. (1987) Anal. Спет. 59, 2642-2646 and Covey, T.R., Bonner, R.F., Shushan, B.I., & Henion, J.D. (1988) Rapid Commun. Mass Spectrom. 2, 249-256). Інтродукцію зразку виконували за допомогою шприцеподібного пристрою для інфузій з примусовим помпуванням (Sage Instruments, Кембридж, штат Массачусетс) через систему з'єднаних капілярів (в. д. 75мм) при встановленій швидкості потоку рідини 0,5-1мл/хв. Шкалу m/z інструменту калібрували іонами однозарядженого адукту амонію полі(пропіленгліколей) (PPG) відповідно до роздільної здатності пристрою. Точність вимірів зазвичай перевищувала 0,02%. Фракція t34H 9; Було виявлено, що домінуючий пептид у цій фракції має таку амінокислотну послідовність: HADGSFSDEMNTILDLATRDFINWLIQTKITD Молекулярна маса, яку визначали за допомогою мас-спектрометрії, становила: 3796. Цей пептид є ідентичним щурячому пептиду GLP-2 (1-33). Також визначали мінорні кількості наступних двох пептидів: DFPEEVAIAEELGRRHADGSFSDEMNTILDNLATRDFIN WLIQTKITD тa HDEFERHAEGTFTSD VSSYLEGQAAKEFIAWL VKGR Ці пептиди є ідентичними щурячому пептиду GLP-2, який від N-кінця видовжується спейсерним пептидом 2 та щурячим пептидом GLP-1 (1-36 амід), відповідно. Приклад 5 Спосіб тестування з метою вимірювання пригнічення апетиту у мишей. Мишей позбавляли нормального для них харчування впродовж двох діб і давали вільний доступ до 20%-о розчину са харози у перший день цього обмеження в їжі. Після 2 діб позбавлення нормального харчування мишам внутрішньочеревно вводили 0,5мл розчину, що містив тестову речовину. За тридцять хвилин після ін’єкції мишей окремо поміщали в один з восьми тестових боксів (площею 15см 2) з підлогою, зробленою з нержавіючої сталі у вигляді сітки, і скляною трубкою для пиття, яку було просун уто у середину боксу. Тр убку для пиття з'єднували з резервуаром, що містив 20%-ний розчин сахарози; всередині зазначеної трубки було встановлено електрод, який надавав змогу детектувати моменти контактування тварин з розчином під час пиття шляхом вимірювання потоку слабкого електричного струму, що проходив крізь тіло миші, за допомогою електронного пристрою, зв'язаного з електродом трубки для пиття і сітчастою підлогою боксу з нержавіючої сталі. Витрату розчину сахарози вимірювали за 10-хвилинний період шляхом електронної реєстрації сумарного числа моментів контактування з розчином сахарози під час проведення досліду. Міру пригнічення апетиту, викликаного введеною тестовою речовиною, визначали шляхом статистичного порівняння тривалості витрачання сахарози мишами контрольних груп (яким не вводили цільову речовину) з аналогічним параметром, котрий спостерігали у мишей, яким вводили тестову речовину. Мір у пригнічення апетиту у гр упи мишей, яким вводили тестову речовину, виражали у вигляді відсотків від реакції мишей контрольних груп. Приклад 6 Тестування на пригнічення апетиту у мишей фракціями, що містять GLP-2. Мишей піддавали тестуванню на пригнічення апетиту (див. Приклад 5) після лікування тестовою речовиною. Тестова речовина включала екстракти пухлини глюкагономи, що відповідає за втрату апетиту, виготовлену згідно з Прикладом 3 (гель-фільтраційна фракція G4) або згідно з Прикладом 4 (фракція G4H9, одержана за допомогою ВЕРХ), розчиняли у буферному розчині (фосфат). Тестовий розчин із вмістом ліофілізованого матеріалу з гельфільтраційної фракції G4, що відповідає 3,3-пухлинам, пригнічував вживання сахарози на 72%. З 10 субфракцій (ВЕРХ) гельфільтраційної фракції G4 (див. Приклад 4 та Фіг.2) лише фракція з вмістом GLP-2, тобто G4H9, відзначалася істотною здатністю пригнічувати апетит, знижуючи вживання сахарози на 49% при веденні ліофілізованого матеріалу, що відповідає 5,3-пухлинам. Приклад 7 Тестування на пригнічення апетиту у мишей синтетичним GLP-2 Мишей тестували на пригнічення апетиту у такий спосіб, який описано у Приклад 5 після лікування тестовою речовиною, що містила синтетичний GLP-2 з організму свиней, розчинений у буферному (фосфат) розчині. GLP-2 з організму свиней має таку амінокислотну послідовність: HADGSFSDEMNT\/LDNLATRDFINWLLHTKITD. Внутрішньочеревна ін'єкція тестового розчину з вмістом 50 мікрограмів синтетичного GLP-2 з організму свиней пригнічувала вживання сахарози на 38%. Приклад 8 Спосіб тестування для визначення міри пригнічення апетиту у мишей. Спосіб є аналогічним викладеному у Прикладі 5, але замість 20%-ої сахарози використовували розчин раннього молока (Complan ®). Тестову речовину розчиняли у носії, що складався з буферного (фосфат) розчину з 1%-им альбуміном. Тестові речовини, розчинені у носії, вводили або внутрішньовенно (IV) в об'ємі 100 мікролітрів, або внутрішньомозкошлуночковим шляхом (ICV) в об'ємі 10 мікролітрів. Приклад 9 Тестування на пригнічення апетиту у мишей синтетичним GLP-2. Мишей тестували на пригнічення апетиту у спосіб, описаний у Прикладі 8, після лікування тестовою речовиною, що складалася з синтетичного людського GLP-2. Людський GLP-2 має таку амінокислотну послідовність: HADGSFSDEMNTILDNLAARDFINWLIQTKITD. Ін'єкція IV тестового розчину, що містить 3 мікрограми синтетичного людського GLP-2, призводила до зниження вживання молока на 24%, у той час як ін'єкції ICV 3 мікрограмів і 10 мікрограмів синтетичного людського GLP-2 знижували вживання молока на 32% і 35%, відповідно.