Амідоксимові похідні пропенкарбонової кислоти, спосіб їх одержання та фармацевтична композиція на їх основі

Даний винахід стосується нових амідоксимових похідних пропенкарбонової кислоти, способу їх отримання, та фармацевтичної композиції, що містить їх. Нові сполуки мають важливий фармацевтичний ефект, внаслідок того, що вони можуть бути використані, головним чином, у станах, пов'язаних з енергетичним дефіцитом клітини, у станах дефіциту оксигену у серці та головному мозоку, при нейродегенеративних хворобах, при лікуванні аутоімунних та/або вірусних хвороб, крім того, при хворобах, що виникли внаслідок токсичних впливів. Отримання деяких похідних Δ2- 1, 2, 4-оксадіазолін-5-ону описують у ста тті Сhеm. Веr., 103, 2330 2335 (1970) без будь-якого посилання на можливі біологічні ефекти. З вищеописаних сполук отримання похідних 5, 6 - дигідро - 4Н - оксадіазину обговорюють у статті Chem. Ber., 108, 1911-1923 (1975) також без будь-якого посилання на біологічні ефекти. Похідні 1, 2, 4 - оксадіазолін-5-ону, що мають периферичні судинорозширювальні, антиангинальні та антиаритмічні ефекти відомі з патенту Угорщини HU-P No. 179 951. Похідні 1, 2, 4-оксадіазину, які мають, периферичні судинорозширювальні ефекти, ефекти зниження кров'яного тиску, антиаритмичні, слабкі протизапалювальні та січогінні ефекти, відомі з патенту Угорщини HU-P No. 180 708. Проте, відомі похідні 1, 2, 4-оксадіазолін-5-ону та 1, 2, 4оксадіазину не містять алкенілових замісників, тобто вони не можуть бути похідними від амідоксиму пропенкарбонової кислоти. Метою даного винаходу є отримання нових сполук, які мають важливі фармацевтичні ефекти. Короткий виклад сутності винаходу Було знайдено, що вищезазначеної мети досягають за допомогою даного винаходу і, таким чином, даний винахід стосується нових амідоксимових похідних пропенкарбонової кислоти формули де R позначає С1-20-алкільну групу, фенільну групу, остання з яких є необв'язово заміщеною за допомогою 1 3 замісників, де замісником є атом галогену та/або С 1-2-алкільна група та/або С 1-2-алкокси група та/або аміногрупа та/або (С1-2-алкіл) аміно група та/або ди(С 1-4-алкіл) аміно-група та/або (С1-2-алканоїл) аміногрупа-, крім того, 5- або 6-членна насичена або ненасичена гетероциклічна група, яка містить як гетероатом один або два атома нітрогену або атом сульфур у, та вказана гетероциклічна група є необов'язково насиченою одним або декількома бензольними кільцами та/або однією або декількома гетероциклічними групами, та R' позначає атом гідрогену, або R разом з R' утворює С 5-7-циклоалкільну гр упу насичену бензольним кільцем R4 та R5 незалежно позначають атом гідрогену, С1-5-алкільну групу, С1-5-алканоїльну групу або фенільну груп у, остання з яких є необов'язково заміщеною 1 - 3 замісниками, де замісник є атомом галогену та/або С 1-2алкільною групою та/або С 1-2 С1-2-алкокси групою -, або R4 та R5 утворюють разом із суміжним атомом нітрогену 5- або 6-членну насичену або ненасичену гетероциклічну групу, яка може містити надалі як гетероатом атом нітрогену та/або атом оксигену та/або атом сульфуру, та може бути насиченою бензольним кільцем, та гетероциклічна група та/або бензольне кільце може нести один або два замісника, де замісником є атом галогену та/або С1-2-алкільна група та/або С1-2-алкокси група, R1 та R2 означають атом гідрогену, та R3 означає атом гідрогену, гідрокси-групу або С1-5-алкокси групу, або R1 утворює разом з R2 карбонільну гр упу або тіокарбонільну гр упу, атом карбону якої є зв'язаним з атомом оксигену, що є суміжним з R1 та з атомом нітрогену, що є суміжним з R2, а R3 позначає атом гідрогену, атом галогену, гідрокси-групу, С1-5алкокси групу, С1- 5-алкілтіо групу, С 1-20-алканоїлокси групу, С 3-23алкеноїлокси групу, що містить один або декілька подвійних зв'язків, метилсульфонілокси групу, бензолсульфонілокси групу або толуол-сульфонілокси групу, або R2 є атомом гідрогену, та R1 утворює разом з R3 валентний зв'язок поміж атомом оксигену, суміжним до R1 та атомом карбону, суміжним до R3, крім того, їх N-оксидів та/або геометричних ізомерів та/або оптичних ізомерів та/або фармацевтично прийнятних кислотно-адитивних солей та/або четвертинних похідних. У описі та формулі передбачається, що C1-20-алкільна група є, наприклад, метиловою, етиловою, нпропіловою, ізопропіловою, н-бутиловою, сек-бутиловою, терт.-бутиловою, ізобутиловою, н-пентиловою, нгексиловою, н-гептиловою, н-дециловою, додециловою, гексадециловою, октадециловою групою та іншими їм подібними. Атом галогену є, головним чином, атомом фтору, хлор у або брому, переважно атомом хлору або брому. С1-2-алкільна група є метиловою або етиловою групою, у той час як С-|.2-алкокси-група є метокси- або етокси-групою. С1-4-алкільна група є метиловою,етиловою, н-пропіловою, ізопропіловою, н-бутиловою, сек-бутиловою, трет.-бутиловою, ізобутилозою групою. Сі.5-алкільна також група може бути, на додаток до вище наведених груп, наприклад, н-пентиловою групою. (С1-4-алкіл) аміно-група є, наприклад, метиламіно-, етиламіно-, ізопропіл-аміно-групою, та так надалі. Ди(С 1-4-алкіл) аміно-група є, наприклад, диметиламіне диетиламіно, диізопропіламіно-групою, та так надалі. C1-4-алканоїльна група є переважно форміловою, ацетиловою, н-пропіоніловою або н-бутириловою групою. С-і-5-алканоїльна також група може бути, на додаток до вище наведених груп, наприклад, нпентаноїльною групою. 5- або 6-ти членна насичена або ненасичена гетероциклічна група, яка містить один або два атоми нітрогена або сульфура, як гетероатом, є. наприклад, піроліловою, піратоліловою, імідазоліловою, тієніловою. піридиловою, піперидиловою, піримідиніловою, піперазиніловою групою та іншими їм подібними. С5-7 циклоалкільна група необов'язково конденсована бензольнім кільцем є, наприклад, циклопентиловою, циклогексиловою, циклогептиловою, інданіловою або тетраніловою групою. 5- або 6-ти членна насичена або ненасичена гетероциклічна група, що може містити на додаток до атому нітрогена, суміжному із замісниками R4 та R5, крім того атом нітрогена та/або атом оксигена, та/або атом сульфура, як гетероатом, може бути, на додаток до наведених вище гетероциклічних груп, наприклад, морфоліно-групою. С1-20-алканоїлокси група є, наприклад, формілокси-, ацетокси-, пропіонілокси-, бутирилокси-, капроїлокси-, стеароїлокси-групою та іншими їм подібними. С3-22-алкеноїлокси група може містити, взагалі, 1 - 6 подвійних зв'язків та бути, переважно, ліноленоїлокси, лінолеїлокси-, докозагексаеноїлокси-, екозапентаеноїлокси- або арахідоноїлокси-групою. Фармацевтично прийнятні кислотно-адитивні солі амідоксимових похідних пропенкарбонової кислоти формули І та їх N - оксиди є кислотно-адитивними солями, сформованими з неорганічних кислот, таких як хлористоводнева, сірчана, фосфорна та інших їм подібних кислот, або з органічних кислот, таких як оцтова, фумарова, молочна, винна, сукцинова, яблучна, бензольна сульфокислота, п-толуолсульфокислота та інших їм подібни кислот. У четвертинних похідних сполук формули І та їх N-оксидах один або декілька атомів нітрогена амідоксима пропенкарбонової кислоти є кватернизованим так, щоб наприклад, надалі С1-4-алкільна група або феніл(С 1-4алкіл) група були зв'язані з даним атомом нітрогена, таким чином, вказаний атом нітрогена стає позитивно зарядженим. З атомів нітрогена, які існують у сполуці формули І, відповідно один із суміжних до замісників R4 та R5 є кватернизованим. Якщо у формулі І, R являє собою гетероциклічну гр упу, яка містить атом нітрогена, така як піридилова група, тоді атом нітрогена вказаної гетероциклічної групи також може бути кватернизованим. У N-оксидах сполук формули І один або декілька атомів нітрогена присутні у окисленій формі, таким чином, також атом оксигена є зв'язаним із даним атомом нітрогена. З атомів нітрогена, які існують у сполуці формули S, відповідно один із суміжних до замісників R4 та R5 може існувати у формі N-оксиду. Якщо у формулі І, R являє собою гетероциклічну груп у, яка містить атом нітрогена, така як піридилова група, тоді атом нітрогена вказаної гетероциклічної групи також може існувати у формі N-оксиду. Завдяки наявності у формулі І подвійного зв'язку, нові похідні пропенкарбонової кислоти формули І, а також їх N-оксиди, можуть існувати у формі геометричних ізомерів, тобто цис- або транс- ізомерів або у формі їх будь-якої суміші. Даний винахід включає чисті геометричні ізомери та їх будь-які суміші. На додаток до геометричного ізомеризму, деякі сполуки формули І, а також їх N-оксиди, містять один або декілька хіральних атомів карбону, відповідно ці сполуки можуть також існувати у формі оптичних ізомерів. Даний винахід включає чисті оптичні ізомери та їх будь-які суміші. Виділена підгрупа сполук даного винаходу складається з амідоксимових похідних пропенкарбонової кислоти формули де R1 та R2 позначають атом гідрогену, R3 позначає атом гідрогену, гідрокси-групу або С1-5-алкокси-групу, або R, R', R 4 та R5 є такими, як визначено вище. крім того, їх N-оксидів та/або геометричних ізомерів, та/або оптичних ізомерів, та/або фармацевтично прийнятних кислотно-адитивних солей, та/або четвертинних похідних. Інша виділена підгрупа сполук даного винаходу складається з похідних оксадіазоліну формули де R1 утворює разом з R2 карбонільну груп у або тіокарбонільну гр упу, атом карбону якої є зв'язаним з атомом оксигену, що є суміжним з R1, та з атомом нітрогену, що є суміжним з R2, R3 позначає атом гідрогену, атом галогену, гідрокси-групу, С1-5алкокси-групу, С1- 5-алкілтіо групу, С1-20алканоїлокси групу, С3-23-алкеноїлокси групу, що містить один або декілька подвійних зв'язків, метилсульфонілокси-групу, бензолсульфонілокси-групу або толуолсуль фонілокси-групу, X позначає атом оксигену або атом сульфуру, R, R', R4 та Rs 5 є такими, як визначено у зв'язку з формулою І. крім того, їх N-оксидів та/або геометричних ізомерів та/або оптичних ізомерів та/або фармацевтично прийнятних кислотно-адитивних солей та/або четвертинних похідних. Ще інша виділена підгрупа сполук даного винаходу складається з похідних оксадіазину формули де R2 є атомом гідрогену, та R1 утворює разом з R3 валентний зв'язок поміж атомом оксигену, суміжним до R1 та атомом карбону, суміжним до R3, R, R', R 4 та R5 є такими, як визначено у зв'язку з формулою І. крім того, їх N-оксидів та/або геометричних ізомерів та/або оптичних ізомерів та/або фармацевтично прийнятних кислотно-адитивних солей та/або Амідоксимові похідні пропенкарбонової кислоти формули І одержують наступним чином: а) для одержання амідоксимової похідної пропенкарбонової кислоти формули Іа, де R1 R2 та R3 позначають атом гідрогену, R, R', R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, похідну пропену формули де R, R', R3, R* та R5 є такими, як визначено вище, Υ позначає атом галогену або групу формули -SR6, де R6 означає атом гідрогену або С1-4-алкільну групу, піддають реакції із гідроксиламіном, або b) для одержання амідоксимової похідної пропенкарбонової кислоти формули Іа, де R1, та R2 позначають атом гідрогену, R3 позначає атом гідрогену або гідрокси-групу, R, R', R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули і. похідну оксадіазоліну формули ІЬ, де R, R', R3, R4 та R5 є такими, як визначено вище, X позначає атом оксигену або атом сульфуру, піддають реакції із водним розчином лужного гідроксиду, або c) для одержання амідоксимової похідної пропенкарбонової кислоти формули ІЬ, де R3 позначають атом гідрогену, X позначає атом оксигену, R, R', R 4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, по хідну Δ2 1, 2, 4 -оксадіазоліну формули де R та R' є такими, як визначено вище, піддають реакції із аміноілкілгалідом формули де Ζ - означає атом галогену, R3, R4 та R5 є такими, як зазначено вище, або d) для одержання амідоксимової похідної пропенкарбонової кислоти формули ІЬ, де R3 позначає атом гідрогену або гідрокси-групу, X позначає атом оксигену, R, R', R* та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, похідну Δ2-1,2,4- оксадіазоліну формули III, де R та R' є такими, як зазначено вище, піддають реакції із 1,3-дигалопропаном формули де Ζ та Ζι позначають незалежно атом галогену, R3 є таким, як зазначено вище, та одержаний Δ2-1, 2, 4 оксадіазолінілалкіл галід формули де R, R', R 3 та Ζ є такими, як зазначено вище, піддають реакції із аміном формули де R4 та R5 є такими, як зазначено вище, або є) для одержання амідоксимової похідної пропенкарбонової кислоти формули ІЬ, де R3 позначає гідроксигруп у, X позначає атом оксигену, R, R', R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, похідне Δ21,2,4- оксадіазоліну формули III, де R та R' є такими, як зазначено вище, піддають реакції із епіхлорогідрином, а утворений Δ2-1, 2, 4 - оксадіазолінілалкіл хлорид формули де R та R* є такими, як зазначено вище, піддають реакції із аміном формули VU, де R4 та R 5 є такими, як зазначено вище, або f) для одержання похідної оксадіазоліну формули ІЬ, де R 3 позначає гідрокси-групу, X позначає атом оксигену, R, R', R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, Δ2-1,2,4 - оксадіазоліналкіл хлорид формули VIII, де R та R' є такими, як зазначено вище, піддають реакції із кислою сполучною речовиною, а утворений епоксид формули де R та R' є такими, як зазначено вище, піддають реакції із аміном формули VII, де R4 та R5 є такими, як зазначено вище, або д) для одержання похідної оксадіазоліну формули ІЬ, де R 3 позначає атом гідрогену або гідрокси-групу, X позначає атом оксигену або атом сульфур у, R, R', R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, амідоксимову похідну пропенкарбонової кислоти формули Іа, де R, R', R3, R* та R 5 є такими, як зазначено вище, піддають реакції із похідною карбонової кислоти формули де X є таким, як зазначено вище, Ζ2 та Ζ3 незалежно позначають атом галогену, С1-4-алкокси групу або С 1групу, або h) для одержання похідної оксадіазину формули Іс, де R, R', R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, похідну оксадіазоліну формули Іb, де R, R’ R4 та R5 є такими, як зазначено вище, X позначає атом оксигену або атом сульфуру, R3 позначаєатом галогену, метилсульфонілокси групу, бензол-сульфонілокси груп у або толуолсульфоніл-окси групу піддають реакції із лужним гідроксидом у присутності води, або і) для одержання похідної оксадіазину формули Іс, де R, R', R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, циклічну сполуку формули 4-алкілмеркапто де R та R' є такими, як зазначено вище, R7 позначає атом галогену, метилсульфонілокси групу, бензолсульфонілокси групу або толуолсульфоніл-окси групу піддають реакції із аміном формули VII, де R4 та R5 є такими, як зазначено вище, або j) для одержання четвертинної похідної формули де R, R', R 1 , R2 , R3, R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, R8 позначає С1-2-алкільну групу або феніл (С1-4-алкіл) групу, Υ позначає атом галогену або групу формули R8-SO 4, де R8 є таким як зазначено вище, похідн у Δ2де X є таким, як зазначено вище, Ζ2 та Ζ3 незалежно позначають атом галогену, С1-4-алкокси групу або С 14-алкілмеркапто групу, або h) для одержання похідної оксадіазину формули Іс, де R, R', R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, похідну оксадіазоліну формули ІЬ, де R, R', R4 та R5 є такими, як зазначено вище, X позначає атом оксигену або атом сульфуру, R3 позначає атом галогену, метилсульфонілокси групу, бензол-сульфонілокси груп у або толуолсульфоніл-окси групу піддають реакції із лужним гідроксидом у присутності води, або і) для одержання похідної оксадіазину формули Іс, де R, R', R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, циклічну сполуку формули де R та R' є такими, як зазначено вище, R7 позначає атом галогену, метилсульфонілокси групу, бензолсульфонілокси групу або толуолсуль фоніл-окси групу піддають реакції із аміном формули VII, де R4 та R5 є такими, як зазначено вище, або j) для одержання четвертинної похідної формули де R, R', Ri, R 2, R3, R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули !, R3 позначає С^-алкільну групу або феніл (С-м-алкіл) групу, Υ позначає атом галогену або групу формули R8-SO4, де R8 є таким як зазначено вище, похідн у Δ21,2,4 - оксадіазоліну формули III, де R та R' є такими, як зазначено вище, піддають реакції із четвертинним алкілгалідом формули де R3, R4. R5 R6 та Υ є такими, як зазначено вище, Ζ позначає атом галогену, або к) для одержання Nоксиду формули де R, R', R 1 , R2 , R3 , R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, похідн у Δ2-1,2 ,4 - оксадіазоліну формули III, де R та R' є такими, як зазначено вище, піддають реакції зі сполукою формули де R3, R4 та R5 є такими, як зазначено вище, Ζ позначає атом галогену, та при потребі, отриману сполуку формули Іb, де R3 є гідрокси-групою, R, R', R 4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, X позначає атом оксигену або атом сульфуру, піддають реакції із галогенуючим агентом, що дає сполуку формули Іb, де R3 є атомом галогену, або при потребі, отриману сполуку формули Іb, де R 3 є гідрокси-групою, R, R', R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, X позначає атом оксигену або атом сульфур у, піддають реакції із С1-20алканкарбоновим галідом або С3-22-алкенкарбоновим галідом, що містить одну або декілька подвійних зв'язків, що дає сполуку формули Іb, де R3 позначає С1-20-алканоїлокси групу або С3-22-алкеноїлокси групу, або при потребі, отриману сполуку формули ІЬ, де R 3 є гідрокси-групою, R, R', R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, X позначає атом оксигену або атом сульфур у, піддають реакції із С 1-5-алкілгалідом, що дає сполуку формули Ib, де R3 позначає С1-5-алкокси групу, або при потребі, отриману сполуку формули Іb, де R3 позначає атом галогену, R, R' R 4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули і, X позначає атом оксигену або атом сульфуру, піддають реакції із лужною сіллю С-і-5-алканолу або С 1-5-тіоалканолу, що дає сполуку формули Іb, де R3 позначає С1-5-алкокси групу або С1-5-алкілтіо групу, або при потребі, отриману сполуку формули Іb, де R3 позначає гідрокси-групу, R, R', R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, X позначає атом оксигену або атом сульфур у, піддають реакції із метилсульфоніл галідом, бензолсульфоніл галідом або толуолсульфоніл галідом, що дає сполук у формули ІЬ, де R3 позначає метилсульфонілокси групу, бензолсульфонілокси групу або толуолсульфонілокси групу, та при потребі, отриману сполуку формули І піддають реакції із неорганічною або органічною кислотою, що дає фармацевтично прийнятну кислотно-адитивну сіль, або основа звільнюють від його кислотно-адитивної солі, та/або один або декілька атомів нітрогена сполуки формули І роблять четвертинним за допомогою алкілюючого агента, та/або сполуку формули І піддають реакції окислюючим агентом, що приводить до перетворення одного або декількох атомів нітрогену у N-оксид. У способі а) даного винаходу реакцію похідної пропену із гідроксиаміном виконують у розчиннику або суміші розчинників використовуючи основу гідроксиаміну, яка може бути звільненою in situ від її кислотноадитивної солі за допомогою додавання сильної основи. Сформований продукт формули ! відділяють відомим, по суті, способом, наприклад, за допомогою кристалізації з реагуючої суміші, або за допомогою випаровування реагуючої суміші, або за допомогою осадження її кислотно-адитивної солі. Якщо використовують похідну пропену формули II, де Υ позначає атом галогену, розчинником є безводний індиферентний розчинник, наприклад, галогенований гідрокарбон, такий як хлороформ, дихлорметан та інші їм подібні, гідрокарбон, такий як бензол, толуол та інші їм подібні, або будь-який інший розчинник, який звичайно використовують у реакціях ацилювання, такий як піридин. Якщо використовують похідну пропену формули II, де Υ позначає групу формули -SR6, додатково до типів розчинників, наведених вище, також наприклад, можуть бути використаними алканоли, як органічний розчинник. Похідну пропену формули II, де Υ позначає атом галогену, за звичай, атом хлору, фактично вказана сполука є імідоїл галідом, за звичай, імідоїл хлорид, одержують з відповідного кислого аміду формули де R, R', R4 та R5 є такими, як визначено для сполуки формули І, де R3 позначає атом гідрогену або С 1-5алкокси-групу, за допомогою реакції із галогенуючим агентом, відповідно тіоніл хлоридом, фосфор трихлоридом, фосфор пентахлоридом та іншими їм подібними, відомим з літератури способом. Похідна пропену формули II, де Υ являє собою меркапто-групу, може бути одержаною, наприклад, з відповідного кислого аміну формули XV! з пентасульфідом фосфору у органічному розчиннику, такому як толуол, ксилен або піридин, відомим з літератури способом. Похідну пропену формули II, де Υ являє собою алкілтіо-групу, одержують за допомогою реакції похідної пропену формули II, де Υ являє собою меркаптогруп у, алкілюючим агентом. У способі b) даного винаходу, оксадіазолінове кільце розмикають за допомогою способу, відомому з Chem. Ber., 1_03, 2330 - 2335 (1970), який включає лужний гідроліз у водному середовищі. Як лужний гідроксид використовують відповідно гідроксид натрію, до водного розчину якого, при потребі, додають також органічний розчинник, переважно аліфатичний спирт, такий як метанол або етанол. У способі даного винаходу, оксадіазолінове кільце розмикають на короткий проміжок часу при температурі кипіння реагуючої суміші, та одержують сполуку формули Іа з хорошим виходом. Продукт реакції можна відділити за допомогою способу, описаного у способі а). У способі с) даного винаходу реакцію виконують у органічному розчиннику, який індиферентним з точки зору реакції, у присутності кислого зв'язуючого агента, як правило, при температурі кипіння реагуючої суміші. Індиферентний органічний розчинник є, наприклад, алканолом, таким як метанол або етанол, гідрокарбоном, таким як бензол, толуол або ксилен, або їх сумішшю. Як кислий зв'язуючий агент можуть використовуватися неорганічні або органічні основи. Реагуюча суміш може бути обробленою за допомогою звичайних способів, наприклад, розчинник випаровують та продукт кристалізують, або осаджують його кислотно-адитивну сіль. Похідні Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазоліну формули III можуть бути одержаними з відповідних амідоксимів за допомогою реакції похідними вугільної кислоти. Представники амідокимів відоми зі статті Chem. Rews., 62, 155 (1962). Нові амідоксими можуть бути одержаними з відповідного пропенкарбонового нітрилу шля хом реакції з гідроксиламіном, за допомогою способу, описаному у статті. Більшість аміноалкіл галідів формули IV є відомими сполуками, які або комерційно доступні, або може бути одержаними простим шляхом за допомогою реакції 1,3- дигалопропану з аміном формули VII. У способі d) даного винаходу обидва алкілювання, тобто реакція похідної Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазоліну формули III з 1, 3 - дигалопропаном формули V, та амінування, тобто реакція сформованого Δ2 - 1, 2, 4 оксадіазоліналкіл галіду формули VI з аміном формли VII, виконюють у органічному розчиннику, який є індиферентним з точки зору реакції, у присутності кислого зв'язуючого агента, відповідно неорганічної основи, такої як гідроксид натрію або карбонат натрію, як правило, при температурі кипіння реагуючої суміші. Δ2 - 1, 2, 4 -оксадіазоліналкіл галід формули VI, який сформовано під час алкілювання, або кристалізують, або використовують після випаровування реагуючої суміші без кристалізації для реакції амінування. Сформований продукт реакції формули ІЬ відділяють за допомогою відомого способу, по суті, використовуючи будь-який з описаних вище способів. Індиферентний органічний розчинник може бути гідрокарбоном або галогенованим аліфатичним або ароматичним гідрокарбоном, таким як хлороформ, алканолом, таким як метанол або етанол, кетоном, таким як ацетон, або сумішшю наведених розчинників. У способі є) даного винаходу реакцію похідної Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазоліну формули III із епіхлорогідрином виконують у органічному розчиннику, який є індиферентним з точки зору реакції, або при відсутності будьякого розчинника, переважно з надлишком епіхлорогідрину, відповідно при температурі кипіння реагуючої суміші. Індиферентний органічний розчинник може бути, наприклад, гідрокарбоном, простим ефіром, тетрагідрофураном та іншим їм подібним. Основи, такі як гідроксид натрію, карбонат натрію та інші їм подібні використовують як каталізатор. Після закінчення реакції розчинник випаровують і залишок кристалізують. Сформований Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазоліналкіл хлорид формули VIII піддають реакції із аміном формули VII при умовах, подібних до тих. що описані для реакції амінування у способі d). Сформований продукт реакції формули ІЬ відділяють відомим способом, по суті, використовуючи будь-який з описаних вище способів. У способі f) даного винаходу кислий зв'язуючий агент є, наприклад, лужним карбонатом, таким як карбонат натрію, карбонат калію та інші їм подібні, або лужним гідроксидом, таким як гідроксид натрію, гідроксид калію та інші їм подібні, для одержання епоксиду формули IX. Реакцію виконують у органічному розчиннику, який є індиферентним з точки зору реакції, відповідно при температурі кипіння реагуючої суміші. Як індиферентний органічний розчинник використовують, наприклад, гідрокарбон, ацетон, простий ефір, такий як тетрагідрофуран або діоксан, галогенований аліфатичний або ароматичний гідрокарбон та інші їм подібні. Реагуючу суміш фільтрують, фільтрат випаровують, та сформований епоксид формули IX кристалізують, після чого піддають реакції із аміном формули VII за допомогою способу, описаному у способі d) при амінуванні, переважно у алканолі. У альтернативній процедурі, епоксид формули IX не відділяють, але амін формули VII додають безпосередньо у реагуючу суміш, у якій епоксид одержують, та реагуючу суміш надалі нагрівають. Сформований продукт реакції формули ІЬ відділяють за допомогою відомого способу, по суті, використовуючи будь-який з описаних ви ще способів. У способі д) даного винаходу будь-яка похідна вугільної кислоти або тіовугільної кислоти може бути використаною у реакції циклізації, як реагент, який може формувати карбонільну або тіокарбонільну груп у, відповідно поміж атомом оксигену гідрокси-групи та атомом нітрогену аміно-групи у випаду частини, що має формулу -С (=N - ОН) - NH у формулі Іа. Прийнятні сполуки включають галіди вугільної кислоти або тіовугільної кислоти, такі як фосген або тіофосген, галід ефіри, такі як етил хлороформат або алкіл хлоротіоформати, або прості ефіри, такі як діалкіл карбонати, моно-, ди- та трикарбонати, ксантогенати та інші їм подібні. Органічний розчинник, який є індиферентним з точки зору реакції, використовують для реакції циклізації, проте, реакція також може виконуватися при відсутності будь-якого розчинника. Реагуючу суміш охолоджують або нагрівають, циклізацію виконують при температурі кипіння реагуючої суміші. С формований продукт реакції формули Іb відділяють за допомогою відомого способу, по суті, використовуючи будь-який з описаних вище способів. Якщо у реакції використовують вугільну кислоту формули X, де один або обидва з Z2 та Z3 позначають атом галогену, тоді відповідно гідрокарбон, галогенований аліфатичний або ароматичний гідрокарбон, або простий ефір використовують як індиферентний органічний розчинник. Якщо обидва Z2 та Z3 являють собою алкокси- або алкілмеркапто-групу, тоді індиферентний органічний розчинник також може бути, на додаток до наведеного списку, алканолом. У способі h) даного винаходу фактично оксадіазолінове кільце перетворюють у оксадіазинове кільце. Для досягнення цієї мети використовують спосіб, відомий з Chem. Ber., .108, 1911 - 1923 (1975). Відповідно, гідроксид натрію або гідроксид калія використовують як лужний гідроксид. Реакцію виконують у суміші органічних розчинників, таких як алканол, та водному розчині лужного гідроксиду при температурі кипіння реагуючої суміші. Сформований продукт реакції формули Іс відділяють за допомогою відомого способу, по суті, використовуючи будь-який з описаних ви ще способів. У способі і) даного винаходу реакцію виконують у органічному розчиннику, який є індиферентним з точки зору реакції, або у суміші декількох таких розчинників, у присутності або при відсутності кислого зв'язуючого агента. Індиферентний органічний розчинник є, наприклад, гідрокарбоном, галогенованим аліфатичним або ароматичним гідрокарбоном, простим ефіром або алканолом, переважно бутанолом. Реакція також може бути виконаною при відсутності будь-якого органічного розчинника, у цьому випадку як розчинник може використовува тися надлишок аміну формули VII. Сформований продукт реакції формули Іс відділяють за допомогою відомого способу, по суті, використовуючи будь-який з описаних вище способів. У способах j) та к) даного винаходу процедура є подібною до тої, що описана у способі с). Четвертинний алкілгалід формули XIII одержують за допомогою кватернування відповідного аміноалкілгаліду формули IV. Сполука формули XV може одержуватися з відповідного аміноалкілгаліду формули IV з окислювальним агентом. Похідна оксадіазоліну формули ІЬ, де R3 позначає гідрокси-групу, може бути перетвореною до відповідної сполуки формули ІЬ, де R3 являє собою атом галогену, за допомогою реакції з галогенуючим агентом. Як галогенуючий агент використовують переважно тіоніл хлорид, фосфор трихлорид або фосфор пентахлорид, та галогенування виконують у органічному розчиннику, який звичайно використовують у подібних реакціях, або при відсутності бідь-якого розчинника, наприклад, при надлишку галогенуючого агента. Реагуючу суміш оброляють за допомогою способів, які звичайно використовують після реакцій галогенування. Похідна оксадіазоліну формули Іb, де R3 позначає гідрокси-групу, може вступати у реакцію з активною ацилюючою похідною С 1-20 алканкарбонової кислоти або С 3-22 алкенкарбонової кислоти, такою як галід, ангідрид, азид та іншими їм подібними, або із метисульфоніл галідом, бензосульфоніл галідом або толуолсульфоніл галідом, у індиферентному органічному розчиннику, переважно ароматичному гідрокарбоні або галогенованому ароматичному або аліфатичному гідрокарбоні, у присутності або при відсутності кислого зв'язуючого агента. Відповідний продукт реакції формули ІЬ, який сформовано, може бути відділеним за допомогою звичайних способів описаних вище. Сполука формули Іb, де R3 позначає гідрокси-групу, може вступати у реакцію з C1-5-алкіл галідом подібним способом. У цьому випадку, один або декілька атомів нітрогена може бути водночас кватернизованими. Реакція сполуки формули Іb, де R3 позначає атом галогену, переважно атомом хлора, з лужною сіллю алканолу або тіоалканолу, може виконуватися при умовах реакції, описаних ви ще. При потребі, сполуку формули І перетворюють у фармацевтично прийнятну кислотно-адитивну сіль або звільнюються від її кислотно-адитивної солі. Якщо при формуванні солі використовують оптично активну органічну кислоту, наприклад, камфорну кислоту, камфорсульфокислоту, винну кислоту або похідну винної кислоти, стає можливим відділення стереоізомерів, які мають хіральний центр. У цьому випадку, розділення виконують відомим способом, по суті, за допомогою присвійної кристалізації кислотно-адитивних солей, сформованих з оптично активною органічною кислотою. При потребі, один або декілька атомів нітрогену амідоксимової похідної пропенкарбонової кислоти формули І кватернизують. Для цієї мети, сполуку формули І піддають реакції з алкілюючим агентом формули R8 - Υ, де R8 позначає C1-5-алкільну групу або феніл (C1-5-алкіл) групу, Υ являє собою атом галогену, для одержання четвертинної похідної формули XII, де R8Ta Y є такими, як зазначено вище. Реакція кватернування може виконуватися з діалкіл сульфатом формули ( R8) SO4, де R8 є таким, як зазначено вище. У останьому випадку одержують четвертинну похідн у формули XII, де Υ позначає групу формули формули R8 - SO4 . Реакцію кватернування виконують у індиферентному органічному розчиннику або без будь-якого розчинника. Як альтернативний варіант, інший атом нітрогена або додатковий атом нітрогена також може бути кватернизованим. Якщо у формулі І, R являє собою гетероциклічну груп у, яка містить атом нітрогена, наприклад, піридилову груп у, атом нітрогену піридилової групу може бути кватернизованим, або цей атом нітрогену також може бути кватернизованим. Коли сполуку формули І перетворюють у N-оксид, відповідно окислюють атом нітрогену, з яким зв'язані замісники R4 та R5 . У цьому випадку окислення виконують, як правило, з пероксидом гідрогену, переважно у розчині, який містить адканол, такий як метанол, відповідно при кімнатній температурі. Якщо у формулі І, R являє собою гетероциклічну групу, яка містить атом нітрогена, наприклад, піридилову груп у, атом нітрогену піридилової групу може бути водночас або замість атому нітрогену, перетвореним окислювальним агентом у N-оксид. У цьому випадку, окислювальний агент є, переважно пероксикислотою, наприклад, 3 - хлоро бензойною кислотою, а реакцію окислювання виконують у індиферентному розиннику, як правило, ароматичному гідрокарбону, такому як бензол або толуол, відповідно при кімнатній температурі. Зрозуміло, що N-оксид сполуки формули І може бути перетвореним у фармацевтично прийнятну кислотно-адитивну сіль або її четвертинну похідн у, по суті, відомим способом. Фармакологичний ефект сполук даного винаходу визначають за допомогою наступніх тестів. Дослідження пригнічення ферменту полі (аденозин дифосфат рібоза) полімерази Відомо, що реактивні різновиди оксигену, наприклад, гідрокси радикал, пероксид, пероксинітрит, пероксид гідрогену, безперервно утворюються у живому организмі [Richter, С, FEBS Lett., 241. 1 - 5 (1988)] та у малої кількості вони відіграють роль у контролюванні важливих фізиологічних процесів [Beck, К. F. et al., J. Exp. Biol., 202, 645 - 53 (1999); McDonald, L. J. and Murad, F., Proc. Soc. Exp. Biol. Med., 211. 1 - 6 (1966)] (таких як ангіоектазія, агрегація тромбоцитів, адгезія лейкоцитів). Концентрація реактивних різновидів оксигену та оксиду нітрогену значно підвищується при гострих та хронічних захворюваннях, наприклад, при більшості аутоімунних хвороб [Tara za, С. et al., Rom. J. Intern. Med., 35, 89 - 98 (1997)], у випадках постішемічної серцевої недостатності, ішемії головного мозоку (удар) [Brain Pathology, 9, 119 - 131 (1999)]. Джерелом реактивних різновидів оксигену є клітини нормальних тканин завдяки, частково, лейкоцитам та макрофагам, які присутні у вражених тканинах, частково, індуктивному е фекту запального цитокінезу. Реактивні різновиди оксигену руйнують, серед інших, дезоксирібо-нуклеїнову кислоту. Комплекс захисту та процесу відновлення у клітині починається при пошкодженні дезоксирібонуклеїнової кислоти. Важливим елементом цього процесу є активація ферменту полі (аденозин дифосфат рібоза) полімерази. Фермент полі (аденозин дифосфат рібоза) полімерази є ферментом нуклеарної побудови, який є присутнім поблизу кожної клітини у великій кількості, та каталізує транспортування одиниці аденозин дифосфат рібози від аденінового динуклеотиду нікотинової кислоти до протеїнів, та побудову ланцюгів полі (аденозин дифосфат рібоза) полімерази. Головні субстрати ферменту включають самого себе [Gonzalez, R. et al., Мої. Cell. Biochem., 138. 33 - 37 (1994)], нуклеарні протеїни, гистони, топоізомеразу І та II, фактори транскрипції. Активність ферменту полі (аденозин дифосфат рібоза) полімерази збільшується при коефіцієнті приблизно 500 у випадку обриву ланцюга дезоксирібонуклеїнової кислоти [Menissier de Murcia, J. et al., J. Мої. Biol., 210. 229 - 233 (1989)]. Критичне зниження концентрації аденінового динуклеотиду нікотинової кислоти трапляється при активації ферменту полі (аденозин дифосфат рібоза) полімерази внаслідок надмірно високого пошкодження дезоксирібонуклеїнової кислоти. Як наслідок, синтез аденозин трифосфату у клітині знижується, у той самий час, як використання аденозин трифосфату підвищується за рахунок того, що клітина намагається відновити рівень аденінового динуклеотиду нікотинової кислоти з аденозин дифосфат рібози та нікотинового аміду за допомогою використання аденозин трифосфату. Ці біохімічні процеси руйнування важливі у терапії декількох хвороб, таких як аутоімунні хвороби [Szabo, С. et al., Trends Pharmacol. Sci., 19, 287 -98 (1998)], ішемічні серцеві стани та судинні хвороби головного мозоку, і також нейродегенеративні хвороби. Катаболізм аденінового динуклеотиду нікотинової кислоти може бути усуненим за допомогою пригнічення ферменту полі (аденозин дифосфат рібоза) полімерази, відповідно, відбувається зменшення у клітинах рівней нікотинового аміду та аденозин дифосфату та пригнічення витрат аденозин тропосфата для синтеза аденінового нуклеотиду; тобто, ви щезгадане руйнування та смерть клітин може бути усун уто за допомогою пригнічення дії ферменту. Визначення пригнічення полі (аденозин дифосфат рібоза) полімерази in vitro, на ізольованому ферменті Полі (аденозин дифосфат рібоза) полімеразу виділяли з печінки щура, у відповідності зі статтею Shah, G. Μ. [Anal. Biochem., 227, 1-13 (1995)]. Активність полі (аденозин дифосфат рібоза) полімерази визначали у 130 мкл реагуючій суміші, яка складалася з 100 мМ трис-НСІ буфера, рН 8.0, 10 мМ МgСІ 2, 10%-го гліцерину, 1.5 мМ DTT, 100 мкг ouf (32P) або (ЗН) NAD+, 10 мкг активованої дезоксирібонуклеїнової кислоти, 10 мкг гістону. Після 10 хвилин інкубаційного періоду часу, реакцію зупиняли 8 % перхлорною кислотою, а білок відділяли за допомогою центрифугування (10 хвилин, 10.000 χ g). Осад три рази промивали 8 % перхлорною кислотою та граничні значення радіоактивності білка вимірювали сцинтіляційним лічильником. Результати можна побачити у Таблиці І. Таблиця І Сполука (№ прикладу) 2 3 4 5 6 8 9 10 12 13 14 16 PARP І о 5 ( У мг / л ) 9±2 8±1 14 ±2 13±2 17±3 12±2 7±1 28 ±4 18±3 20 ±3 9±2 18± 3 Наведені вище дані є результатом чотирьох паралельних вимірів. У Таблиці І можна побачити, що частина перевірених сполук - є дуже потужними інгібіторами полі (аденозин дифосфат рібоза) полімерази (І0.5 < 10мг/л). Велика частина перевірених сполук може класифікуватися як гпотужні інгібітори полі (аденозин дифосфат рібоза) полімерази (І0.5 < 10 - 28 мг/л). Вплив сполук формули І на ішемічну серцеву недостатність та реперфузійну аритмію Враження серцевого м'яза та смерть клітин серцевого м'яза відбувається, у більшій частині випадків, через порушення трофіки. Найбільш загальна форма порушення трофіки пов'язана з відсутністю оксигену. Пораження серцевого м'яза приводить до того, що розвивається ішемія серцевого м'яза, яка може формуватися внаслідок гострої гіпоксії / аноксії, коронарної оклюзії, спазмів або хронічної коронарної хвороби. Ішемічне ушкодження при гострому інфаркті серцевого м'яза супроводжується надлишковою фазою кровотка, так званою фазою реперфузії. Як фатальний наслідок реперфузії, можуть виникати аритмії (мається на увазі, шлуночкова тахікардія та фібриляція). Вони є першими проявами реперфузійного пошкодження. Запобігання реперфузійному пошкодженню серцевого м'яза за допомогою введення лікарського засобу означає запобігання смертельнонебезпечного раннього рецидиву інфаркту. Експерименти проводили над самцями SPRD пацюків (з прийнятною вагою тіла у діапазоні 300 - 350г). Тварин анестезували за допомогою введення пентобарбіталу [5 - етил - 5 - (1 - метилбутил) - 2, 4, 6 - (1Н, 3Н, 5Н) - піримідин-трион] (60мг/кг інтраперитонально), та залишили їх, надавши їм можливість дихати самостійно. Вентиляцію тваринам забезпечивали респіратором (зробленим Кутесом (Kutesz), Академія Наук Угорщинни), за допомогою використання у трахеї канюлі, яку вставляли після трахеотомії. Спостєригали за II стандартним відведенням електрокардіограми (ECG II). На праву стегнову артерію був встановлений катетер, який було з'єднано з датчиком тиску (BPR-G1, Experimetria, Угорщина) та попереднім підсилювачем. Пульсотахометр (HG-M., Experimetria, Угорщина) було включено за допомогою пульсуючого сигнала внутріартеріального кров'яного тиску. На зовнішню яремну вену була встановлена канюля для введення лікарського засобу. Після торакотомії, шовк (плетений, покритий 4-0) був поміщений під лівою передньою коронарною (LAD) артерією. Після періоду стабілізації протягом декількох хвилин, перекриття лівої передньої коронарної артерії застосовували протягом 5 хвилин, що супроводжувалося періодом реперфузії протягом 10 хвилин. Електрокардіограма реєструвала дані у нормальному стані при початку вимірів та у періоди, що зазначені вище. В даних з електрокардіограми, проміжок часу шлуночкової тахікардії та фібриляції визначали у секундах. Крім того, реєстрували відсоток виживання в групах експериментальних тварин, яким вводили лікарський засіб. Отримані результати демонструють, що сполуки винаходу є прийнятними для запобігання аритмії, що індукована реперфузією. Наприклад, тварини, яких лікували сполукою з Приклада 2, показали більш довге виживання (на 50%), відносно контрольної групи після реперфузії. Дослідження сполук формули І при глобальній церебральній ішемії Після ішемічного інсульту у людини, пірамідальні клітки області гіпокампу СА1, головним чином, руйнуються, інші клітки області (СА2, СА3) є не таким чутливими [Сгаіп, В. J. та інші: Селективна смерть нейроніз після короткочасної ішемії головного мозоку у когтистої монгольської піщанки, дослідження за допомогою імпрегенації сріблом. Неврологія, 27, 402 (1988]). У відповідності з думкою деяких авторів, порушення пам'яті пов'язане зі смертю кліток гиппокампа [Уокер, А. Е. та інші: Національний огляд інсульту NINCDS, NIH: Клінічні відкриття, Інсульт, 12, Suppl., 1_, 1 - 44 (1981]). Центральна нервова система ссавців не однаково чуттєва до ішемічного пошкодження. Когтиста монгольська піщанка (Meriones unguiculatus) є, внаслідок анатомічної особливості, більш ніж прийнятною для дослідження мозкової ішемії, тому, що у цього різновиду бракує 90 % основної системи анастомозів (Circuius Willisi), таким чином, не має ніякого зв'язку між системою сонної артерії та системою позвонкової артерії. Так, велика ішемія головного мозоку може бути викликана за допомогою стискування сонної артерії. Мета дослідження полягає в тому, щоб встановити, чи володіють нові сполуки формули І захисним ефектом при глобальній ішемії головного мозоку. Експерименти проводили над самцями когтистої монгольської піщанки. Тварини були анестезовані сумішшю 2 % галотан [2 - бромо - 2 - хлоро -1,1,1- трифторетан], 68 % окисла нітрогену та ЗО % оксигену. При анастезії, сонну артерію стискували з обох сторін протягом 5 хвилин. Нервні клітини зруйновані не відразу, тому, після стискування, період реперфузії тягнувся чотири доби (смерть клітин пізнього тину). На четвертий день після втручання, 80-90 % клітин у СА1 пірамідальної області були пошкоджені. Щоб встановити та вивчити здібності пам'яті, а також гіперкінезію, тварини були перевірені в Y-лабіринті. Смерть клітин СА1 області вивчали на гістологічних зрізах. Тварин оприскували буферним формальдегідом, головний мозок вилучали та вміщували у формальдегід. Ріст зруйнованих СА1 областей визначали на секціях головного мозоку після фарбування. Наступні речовини використовували для іспитів: GYKI-52466 (контрольний матеріал) у дозі 40 мг / кг, внутрішньочеревно, вводили через 30 хвилин після ішемії; німодипін [1,4- дигідро - 2, 6 - диметил - 4 - (3 - нітрофеніл) - 3, 5 -π і ридинди карбонової кислоти 2 метоксиетил 1 - метилетил ефір] (контрольний матеріал) у дозі 10 мг / кг, внутрішньочеревно, вводили через 5 та 30 хвилин після ішемії; нова сполука формули І в дозі 25 мг / кг, вн утрішньочеревно, вводили через 5 та ЗО хвилин після ішемії; Групи іспитів: - ішемічний контроль, - обробка контрольним матеріалом після ішемії, - обробка матеріалом, який досліджують, після ішемії, - псевдооперація. При дослідах могло б бути встановлено, що сполуки формули І мають захисний ефект у глобальній ішемії головного мозоку. Ефект сполук формули І проти аутоіммунних хвороб При аутоіммунних захворюваннях імунна система організму реагує проти самого організму [Ring G. Η. та інші, Semin. Nephrol., 19, 25 - 33 (1999); Theofilopoulos, A. Ν., Ann. Ν. Υ. Acad. ScL, 841, 225 - 235 (1998]). Різні аутоіммунні хвороби відрізняються одна від другої за антигеном, що починає процес, однак в механізмах клітинного пошкодження тканин, що лежать в основі розвиткуаутоиммунного процесу, може бути встановлена велика схожість [Szabo, С. та інші, Ргос. Natl. Acad. Sci. США, 95, 3867-3872 (1998]). Аутоіммунні хвороби включають, у першу чергу, такі: - гормональні хвороби: інсулінозалежний цукровий діабет (ІЗЦД); - хвороби печінки: гепатит; - хвороби шкіри: бульозний пухирчастий вовчак, пухирчатка звичайна, псоріаз, склеродермія, вітіліго; - хвороби кровотворних органів: саркоїдоз; - артропатії: ревматоїдний артрит; - судинні хвороби: васкуліт, хвороба відсутності пульсу (хвороба Такаясу), нодозний поліартрит, анкілозуючий спондиліт; - шлунково-кишкові захворювання: виразковий коліт; - хвороби м'язової та нервової системи: розсіяний склероз, важка міастенія, хронічна запальна деміеліинізуюча поліневропатия З аутоіммунних хвороб, які внесені до наведеного вище списку, на мишах досліджували запобігання індукованого стрептозотоцином цукрового діабету типу І. Інсулін, головний регулятор вуглеводного обміну в тілі, виробляється та переміщується до кровотку за допомогою островкових клітин Лангерганса (Langerhans) підшлункової залози. Пошкодження або руйнування β-клітин є причиною зменшення або припинення продукції інсуліну, що веде до розвитку цукрового діабету типу І. β-клітини є особливо чутливими до вільних радикалів оксигену та до токсічних впливів окисла нітрогену. Вивчення пошкодження дезоксирібонукдеїнової кислоти, яке викликає окис нітрогену, привело до припущення, що надмірна активація ферменту полі (аденозин дифосфат рібоза) полімерази та зменшення рівню аденінового динуклеотиду нікотинової кислоти обумовлюють смерть β-клітин [Heller, В. та інші, J. Biol. Chem., 270, 11176-180 (1995]). За подібним механізмом, стрептозотоцин (SZ) [2 - деокси - 2 - (3 - метил -З - соуреїдо) D-глюкопіраноза] руйнує інсулін, що виробляють β-клітини, з урахуванням цього, запропонували модель цукрового діабету типу !, яку використовували в експериментах з тваринами [Yamamoto, Η. та інші, Nature, 294. 284-286 (1981]). Дезоксирібонуклеїнова кислота руйнується стрептозотоцином під час алкілування та формування окисла нітрогену, що викликає активацію ферменту полі (аденозин дифосфат рібоза) полімерази, як зазначено вище. Дослідження мали за мету, чи можна б було запобігти підвищенню рівню глюкози в крові, що сталося при введені одиничної дози стрептозотоцину мишам, за допомогою введення одиничної дози амідоксимових похідних пропенкарбонової кислоти формули І. Експерименти проводили із самцями мишей CD-1. Тварини були розділені на три групи, кожна з яких складалася з 8 тварин. Перша група одержала 160 мг / кг стрептозотоцину (Sigma) внутрішньочеревно, друга гр упа одержала 160 мг / кг стрептозотоцину та 200 мг / кг сполуки формули І, перорально, третю групу використовували як контрольну. Концентрацію глюкози в крові визначали на третій день після введення. Після цього тварин вбивали та брали серологічні зразки для визначення інсуліну. Було знайдено, що сполука винаходу, яку досліджували, значно знижує рівень глюкози в крові, що було попередньо підвищено за допомогою додавання стрептозотоцину. Ефект проти резистентності до інсуліну Цукровий діабет типу II є незалежним від інсуліну. Невід'ємною частиною патомеханізму цього останнього типу є зменшення або втрата чутливості до інсуліну периферійних тканин, зокрема, в смугасти х (кістякових) м'язах та жирових тканинах. Природно, що цю нечутливість не можна компенсувати за рахунок надмірного синтезу (гіперсекреції) островних β-клітин Лангерганса (Langerhans). Важливо звернути увагу на те, що резистентність до інсуліну, навіть без приступу реального цукрового діабету, приводить до деяких регуляторних серцево-судинних захворювань. Отже, резистентність до інсуліну є незалежним фактором ризику коронарної судинної хвороби. Внаслідок суттєвого патофізиологічного значення резистентності до інсуліну, фармакотерапевтичні можливості, які спрямовані до збільшення чутливості до інсуліну, є дуже важливими при дослідженні лікарського засобу. Єдиними дійсно сенсібілізуючими до інсуліну ліками у клінічній практиці є, так звані, тіазолідиндіони. їх токсічність (яка є, головним чином, гепатотоксічностью) є обмежуючим фактором для їх використання. Сенсібілізуючі до інсуліну агенти зменшують у крові рівні глюкози, тригліцеридів та інсуліну завдяки механізму, що включає збільшену чутливість до інсуліну в тканинах мішенях (печінка, кістякова мускулатура, адипоцити) [Colca, J. R., та Morton, D. R.: Антігіперглікемічні тіазолідини: Циглітазон та його аналоги, у Нових ліках проти діабету), під редакцією Bailey, С. J. та Flatt, P. R., Smith-Gordon, New York, 1990, сторінки 255 -261]. Було досліджено чи є обробка сполуками винаходу нормальних кроликів та кроликів із надмірним вмістом холестеролу в крові ефективною для чутливості до інсулін у. Весь час використовували дорослих самців білого новозеландського кролика, вагою 3 - 3.5 кг, які розміщувалися у помешканні для тварин (12-ти годинні періоди світла - темряви у день, температура 22 - 25° С, вологість 50 - 70 %), яких ad libitum годували комерційно доступною лабораторною їжою та водопровідною водою. Експериментальний період починали після двохтижневого періоду адаптації. Кролики були довільно розподілені на дві основні групи. Половина тварин продовжували годувати нормальною їжою для кроликів, у той час як другу груп у тварин годували їжою, збагаченою 1.5 % холестеролом протягом вісьми тижнів. Кожна основна група була розділена на чотири групи обробки: -неооброблена група, - група, яку обробляли сполукою винаходу, 10 мг / кг, внутрішньовенно, дози два рази на добу протягом більш ніж 4 доби, - група, яку обробляли 7 - нітроіндазолом як інгібітором вільних радикалів оксигену: введення 5 мг / кг 7 - нітроіндазолу протягом понад 5 хвилин, попереднє введення інсуліну з 5-ти хвилиним інтерінфузійним інтервалом. - група, яку обробляли 7 - нітраіндазом та сполукою винаходу, як описано. Тварини були анестезовані, катетери з поліетилену вставляли в дві головніх гілки правої яремної вени та лівої сонної артерії. Катетери тимчасово виводили крізь задню частинау шиї та заповнювали фізіологічним сольовим розчином, який містить гепарин. Дослідження на ізольованій судині Від грудної аорти та сонних артерій кроликів готували кільця судин довжиною 4 мм та встановлювали горизонтально на двох малих L-подібних скляних гаках, кожний з яких був з'єднаний з датчиком сили (SG-02, Experimetria, Лондон, Великобританія) для виміру і реєстрації ізометричної напруги. Експерименти виконували в камері для органів (5мл), яка була заповнена розчином Кребса (Krebs), газованим 95 % оксигену та 5 % вуглекислого газу. Початкове розтягання у покої було відповідно 20 та 10 мН для кілець з аорти сонної артерії. Час зрівноважування складав 60 хвилин. Згодом, кільця судини піддавали впливу для збільшення концентрацій норадреналіну кумулятивним способом. Після максимальної реакції, норадреналін вимивали з камери органів до тих пір, доки напруга не починала співпадати з попереднім початковим рівнем. Для дослідження реактивності судин до ацетилхоліну, кільця були попередньо стиснуті за допомогою ЕС5о концентрації норадреналіну. Після того, як відповідне стискування було отримано, препарати піддавали впливу для кум улятивного збільшення у хлориді ацетилхоліну. У други х дослідженнях судинної реактивності, окрему груп у кілець сонної артерії піддавали подразненню електричним полем. Після початкового розтягання 10 мН, кільцям дозволяли зрівноважитися протягом більш ніж 1 години. Потім досліджували стискальні реакції до двох послідовних імпульсів подразнення електричним полем (100 імпульсів, 20 В, 0.1 мс та 20 Герц). Умови подразнення електичним полем повторювали у присутності 1 мкМ атропіну та 4 мкМ гуанедину ("неадренергетичний нехолінергетичний" = NANC розчин). Усю повну процедуру виконували з кільцями з непошкодженим ендотелієм та з тими, з яких шар ендотелію був обережно вилучений. Визначення циклічного монофосфату гуаніла тканини (GMP) передбачало у відповідності з Szilvassy [Szil vassy, Z. та інші, Coron art. Dis., 4, 443 / 452 (1993); Am. J. Ph ysio, 266, H2033 - H2041 (1994]) наступне: Кільця м'яза були негайно заморожені з використанням попередньо охолодженої клеми Волленбергера (Wollenberger) та розпорошувалися в рідкому азоті. Потім зразки були гомогенізовані у 6 % (за масою) трихлороцтовій кислоті 10 разів з більш високою кількістю, у порівнянні з типовою вагою у розчині, який попередньо зберігали при температурі -70° С Після розморожування. зразки були оброблені при температурі 4°С Осадження при швидкості 15, 000 g протягом 10 хвилин, яке виконували за допомогою центрифуги К-24 Янецького (Janetzki) (Лейпциг, Німеччина), у супроводженні екстракції надосадної рідини з 5мл водонасиченого ефіру в Worte x екстракторі протягом більш ніж 5 хвилин. Ефірна фракція відділяли, після чого екстракцію повторювали п'ять разів. Потім зразки випаровували під азотом і випробувалися для циклічного вмісту монофосфата гугніла за допомогою надору для проведення радіоіммуно-аналізу Amersham. Значення виражені як пмоль/мг маси вологої тканини. Дослідження з Гіперінсулінемічним/еуглікемічним клапаном: Регулярний інсулін для людини вливали з постійною швидкостю (13 міі / кг) через одну з венозних канюль протягом більш ніж 120 хвилин. Ця швидкість введення лікарського засобу інсуліну давала іммунореактивність інсуліна плазми 100 ± 5мкМ/мл у стаціонарному стані. Проби крові (0.3мл) брали з артеріальної канюли для визначення концентрації глюкози в крові з інтервалами по 10 хвилин. Концентрацію глюкози в крові підтримували постійною (5.5 ± 0.5ммоль/л) за допомогою змінювання швидкості вливання глюкози через другу венозну канюлю. Коли концентрація глюкози в крові залишалася стабільною протягом, принаймні, ЗО хвилин, визначили цей стан як стаціонарний, та брали додаткові проби крові (0.5мл) для визначення інсуліну плазми з інтервалами у 10 хвилин. Швидкість введення лікарського засобу глюкози протягом стаціонарного стану використовували для визначення чутливості інсуліну. При дослідах були отримані такі результати: 1. Релаксаційна реакція до кумулятивних збільшень концентрації ацетилхоліну (1 нм - 10 мкм) не була змінена за допомогою 1 мкм сполук винаходу у судині нормальних кроликів. 2. В експериментальному дослідженні великого вмісту холестеролу у крові, розширення судин ацетилхоліном було значно менше при присутності сполук винаходу. 3. Стимуляція електричним полем викликала збільшення тиску в кільцях сонної артерії, культивованих у розчині Кребса (Krebs). У неадренергетичному нехолінергетичному розчині, однак, релаксаційна реакція спостерігалася як реакція на застосовану процедуру стимуляції. Сполуки винаходу ніяк на вплинули на реакцію. 4. Вилучення ендотелія значно збільшило стискування, яке відтворювали за допомогою стимуляції електричним полем та зменшило неадренергетичну нехолінергетичну релаксацію. Сполуки винаходу поліпшували стискування, зроблене за допомогою стимуляції електричним полем та збільшували неадренергетичну нехолінергетичну релаксацію в кільцях судин вільних від ендотелія. 5. Індуковані стимуляцією електричним полем стискування посилювалися, беручи до уваги те, що неадренергетичні нехолінергетичні релаксаційні реакції були зменшені в кільцях судини у тварин зі значно збільшеним вмістом холестеролу у крові, у порівнянні з тими, що спостерігалися у препаратах від нормальних кроликів. Сполуки винаходу значно зменшили індуковану электричним полем стимуляцію та підсилили неадренергетичну нехолінергетичну релаксаційну реакцію в кільцях у кроликів зі значно збільшеним вмістом холестеролу в крові, незалежно від присутності зндотелію. 6. Початкова концентрація циклічного монофосфата гуанілу була значно зменшена в кільцях у кроликів зі значно збільшеним вмістом холестеролу в крові, у порівнянні кільцями у нормальних кроликів. Це зменшення було майже нормалізованим за допомогою інкубації з 1 мкМ сполук винаходу. Перевірені сполуки не дали, однак, ефекту на середню величину змісту циклічного монофосфата гуанілу у нормальних кільцях. Стимуляція електричним полем призводила до збільшення концентрації циклічного монофосфата гуаніла у препаратах від нормальних тварин. У кільцях від кроликів зі значно збільшеним вмістом холестеролу в крові, застосована процедура стимуляції перервалася, що не дало можливості виявити будь-яке збільшення в циклічному монофосфаті гуанілу. Сполуки винаходу діяли без ефекту при збільшенні в тканині змісту циклічного монофосфата гуаніла у нормальних кільцях, яке було індуковане стимуляцією електричним полем, але реальне збільшення циклічного монофосфата гуаніла спостерігалося у препаратах від кроликів зі значно збільшеним вмістом холестеролу в крові. 7. Спостереження за збагаченою холестеролом дієтою відмічають у результаті значне зменшення чутливості до інсуліну у живих кроликів. Обробка сполуками винаходу протягом більш ніж 4 дні майже відновила чутливість до інсуліну у тварин зі збільшеним вмістом холестеролу в крові. Однак, сполуки винаходу діяли без ефекту на чутливість до інсуліну у нормальних тваринах. 8. 7-Нітроіндазол, інгібітор невральної синтази окису нітрогену, сам викликає резистетність інсуліну у нормальних тварин. Сполуки винаходу не зуміли модифікувати цей резистетнтність до інсуліну. Крім того, 7нітроіндазол блокував резистентність до інсуліну, що підвищувало якість дії сполук винаходу на експериментальних тварин зі збільшеним вмістом холестеролу. Висновки: Наведені результати показують, що сполуки винаходу збільшують гіпоглікемічну дію інсуліну при резистентності до інсуліну, що спостерігається у експериментальних кроликів зі збільшеним вмістом холестеролу. Результати також дають доказ того, що цей сенсібілізуючий ефект інсуліну строго зв'язаний з нітрергічними провідними шляхами, вплив яких, як нещодавно було запропоновано, відіграє головну роль у регулюючій чутливості до інсуліну [Shankar, R. R. та інші, Діабет, 49, 684-687 (2000]). Нейрогормональна регуляція периферійної чутливості до інсуліну печінки може бути описана таким чином [Lautt, W. W., Може. J. Physio., 77, 553-562 (1999]): - збільшення рівня інсуліну у крові після прийняття їжі. - у відповідь на це збільшення рівня інсуліну, парасимпатичний рефлекс печінки активізуються. - цей рефлекс викликає розщеплення ацетилхоліну, що ініціює мускаринергічні рецептори. - мускаринергічне порушення веде до розщеплення окисла нітрогену (N0). - тільки у стані прийому їжі, окисел нітрогену викликає розщеплення печіночного фактора сенсібілізування інсуліну (HISS), що має однакові з інсуліном можливості або дає інсуліно-подібний ефект. - печіночний фактор сенсібілізування інсуліну збільшує поглинання глюкози кістякової мускулатури. Цей механізм печіночного фактора сенсібілізування інсуліну є чутли вим до блокади синтезу окисла нітрогену та може бути ініційованим екзогенним NO-донором. Ймовірно, що механізм печіночного фактора сенсібілізування інсуліну близько зв'язаний з функцією печіночних чутли вих волокон. Збільшення плазменого рівня інсулінів після прийому їжі ініціює нітрергічну субпопуляцію печіночних волокон чуттєвого нерва, що викликають роз'єднання чувстввительных нейромедиаторов від сусідніх волокон. Ці чуттєві нейромедіатори, через їх гормоно-подібну особливість, досягають кровотка та підвищують чутливість інсуліну тканин. У своєї роботі, що нещодавно опублікована, Steppan та інші звертають увагу на відсутній зв'язок між ожирінням та резистентністю інсуліну [Steppan, С. Μ. та інші, Nature, 409, 307-312 (2001]). Коротко кажучи, гормон, який назвали резистином, виробляють адипоцити. Як показали дослідження, резистин зменшує чутливість тканин - мішеней (жирових та кістякових м'язів), що дає гіпоглікаємічний ефект інсуліну. Тому, фармакологічне пригнічення секреції резистину є можливим новим механізмом дії для фармакологічного застосування при лікуванні інсулінонезалежного цукрового діабету та синдрому резистентності інсуліну. Серед відомих у даний час ліків, представники родини тіазолідиндіонів можуть сповільнювати секрецію інсуліну крізь пероксимовий проліфератор рецептора гама-ядра активатора у адипоцитах. Сполуки формули І мають вплив на чутливість інсуліну, та вони у змозі поліпшити резистентність інсуліну завдяки нітрергічному механізму та сенсорним нейромедіаторам. Нормалізація чутливості інсулін у відіграє причинну роль у хворобах високої захворюваності та смертності, таких як діабет типу II, гіпертонія, коронарна серцева хвороба, ожиріння та деякі ендокринні хвороби. Використання сполук винаходу для запобігання токсічних впливів 1) Вплив сполук на летальність у мишей, яка викликана ендотоксином Септичний шок є одною з найбільш частих причин смерті в інтенсивних палатах. Інфекції, викликані Грамнегативними бактеріями, приводять до гіпотензії, до недостатнього функціювання декількох органів, та, нарешті, до загибелі організму. Завдяки і'єкції ліпополісахариду (LPS), який є компонентом мембрани бактерій, у піддослідних тварин визивають шоко-подібний стан та, нарешті, наступає смерть. Ліпосахарид ініціює родину NF-kB / Re! транскрипції. що регулює виробництво декількох трансмітерів, які приймають участь у патомеханізмі шоку (такі як THF-α, інтерлейкіни, N0 синтаза) [Oliver, F. J. et а!.: Резистентність до ендотоксичного шоку, як наслідок недостатньої активації NF-kB у полі (аденозин дифосфат рибоза) полімераза - 1 мишей з фізичними вадами, ЕМВО J., 18 (16), 4446 - 4454 (1999]). Ген полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази - 1 з'єднаний з NF - кВ функціонально, так, при відсутності полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази, транскрипція у залежності від NF -кВ також не продовжується, отже, вивільнення медіаторів запалення при ендотоксичному шоці також стає таким, що не піддається регулюванню. Мета дослідження полягає в тому, щоб встановити, чи можна за допомогою Інгібування полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази -1 сполуками формули ! запобігти летальності, яку викликає ендотоксин. Для експериментів використовували C57BL/6 мишей (Charles River Breeding Ltd.). При дослідженні використовували дозу та тип ліпополісахариду, які були ідентичні з тими, що описані у згаданій вище статті Оливера Φ. Дж., а саме: ліпополісахарид від Escherichia coli 0111: В4 (Sigma). У експериментах також використовували 3 - аміно - бензамід (Sigma). Принаймні двічі було досягнуто період виживання - 24 години. Сполуки формули І вводили тваринам перорально через 1 та 6 годин після введення ліпополісахариду. Було знайдено, що летальність, яка є наслідком дії ендотоксину, значно знижували сполуки формули І, які досліджували. 2) Вплив сполук на гепатотоксичність, яка викликана ацетомінофеном (парацетамолом) Відомо, що різні противоревматичні нестероїдні засоби [Peters, Μ. et a!., Clin. Inves., 71, 875 - 881 (1993]) та анальгетики, відповідно, мають значну гепатотоксічность [Kroger, Η. et al., Gen. Pharmac, 27, 167 -170 (1996]). Печінкова та ниркові недостатності є наслідком дії великої дози парацетамолу [Meredeth, Т. J. et al., Arch. Inter. Med., 141, 397 - 400 (1981]). Нещодавно стало очевидно, що інгібітори полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази ліквідують пошкодження печінки, яке викликане парацетамолом [Kroger, H. et al., Gen. Pharmac, 27, 167 -170 (1996]). З літератури відомо, що парацетамол є індуктором цитохрому Р-450. Дія парацетамолу на систему цитохрому Р-450 визиває утворення реактивних імінів хінону, що зв'язуються з сульфігідрильною групою портеїнів, що, таким чином, дає у результаті швидке виснаження внутрішньоклітинного глютатіону [Jollow, D. J. et al., Pharmacol., 12, 251 - 271 (1974]). Інактивовані протеїни приводять, відповідно, до знищування клітин печінки та некрозу печінки. Внутрішньоклітинний глютатіон є, відповідно, одним з найбільш важливих антиоксидантів та найсильнішим елімінатором реактивного різновиду оксигену. Послаблення систему захисту антиоксиданту, який залежить від глютатіону, приводить до збільшення внутрішньоклітинного рівня вільних радикалів оксигену [Miesel, R. et al., Inflamatin, 17, 283 - 294 (1993]). Вільні радикали оксигену є сильними індукторами полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази, які впливають на пост-трансляцію протеїнів. Внаслідок підвищення активації полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази, структури аденінового динуклеотиду нікотинової кислоти клітин виснажуються, та може початися апоптоз [Hoschino, J. et al., J. Steroid Мої. Biol., 44, 113-119 (1993]). Таким чином, амід нікотинової кислоти є селективно діючим інгібітором ферменту полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази, який стримуює роз'єднання GOT та GPT ферментів у печінці, як показано на прикладі мишей у випадку гепатиту, визваного дією парацетамолу [Kroger, Η. та Ehrlich, W. у: L-Tryptophan: Поточні перспективи в медицині та безпеці лікарських засобів, під редакцією Kochen, W. та Steinhart, Η., Verl. Belin, 1994]. Дослідження мали за мету встановити, чи можна за допомогою нових сполук формули І запобігти пошкодженню печінки, яке викликає дія парацетамолу. Ознаки пошкодження печінки характеризувалися збільшенням GOT та GTP рівнів ферментів, визваних дією парацетамолу. Експерименти проводили на самцях NMRI мишей з вагою тіла ЗО - 40 грамів. Тварини були попередньо оброблені перорально сполуками формули І протягом 7 днів. На 8-й день мишей були піддано голодуванню протягом 12 годин, після чого їм вводили перорально дозу парацетамолу 500 мг / кг та таку ж саму дози сполуки формули І. Через 16 годин тварини помирали від кровотечі і активність GOT та GPT ферментів вимірювали у сироватці. Отримані результати були проаналізовані за допомогою непараметричного тесту Мана та Уітнея (Mann and Whitney). Що стосується результатів, то середнє значення та припустиме відхилення брали такими, що ρ < 0.05 розглядалося як значне. Було знайдено, що одиничне пероральне введення парацетамолу підвищувало активність GOT та GPT у сироватці самців NMRI мишей у порівнянні з контрольними тваринами, яких обробляли фізіологічним розчином. Проте, сполуки формули І, після перорального попереднього введення, що продовжувалося протягом 7 днів, дуже значно знижували активність GOT та GPT ферментів. Наприклад, дуже сприятливий гепатозахистний ефект спостерігався у випадку застосування сполуки Приклада 12, яку вводили у дозі 50 мг / кг. 3) Вплив сполук на токсічність гербіциду Гербіцид [1, 1і - диметил - 4, 4' - біпіридиній], сполука, яку раніше використовували як пестицид, викликає токсічну дію за допомогою формування радикала пероксиду. Ферменти оксидоредуктазы, які використовують NADH та NAD(P)H як донори електронів, беруть участь у формуванні радикала пероксиду. [NAD (P)H є β-нікотинамід аденін динуклеотид фосфа том, приведено формою]. При передачі відповіді клітини на недостатність оксигену, яку викликав гербіцид, протеїн рбб відіграє важливу роль [Migligaccio, Ε. et al., Nature, 402, 309 - 313]. Ме ханізми, що сприяють інактивації пероксиду (такої як збільшення різню пероксиду дисмутази) ефективно знижують токсічність гербіциду. Радикал пероксиду має важливу роль у патомеханізмі декількох хвороб (таких як переоксигенація ішемії, інфаркт, запальні хвороби). Проста модель навантаження пероксиду, яку випробовують при цих хворобах, отримують шля хом введення гербіциду. Вплив на токсічність гербіциду, "in vitro" Клітини типу Гепа - 1 гепатоми вирощували у RPMI-1640 середовищі, до якого додавали 10 % сироватку теляти, у той час, як клітини PC - 12 феохромоцитоми пацюка вирощували у RPMI-1640 середовищі, до якого додавали 10 % сироватку теляти та 5 % сироватку коня при температурі 37° С з повітрям, яке вміщувало 5 % вуглекислого газу. Використовуючи 100 мкл культури середовища, 5 x 103 клітин були розміщені у лунках 96луночного культурального планшету Костара (Costar). Частину культур ніяк не оброблювали і використовували як контрольну. Клітини частково обробляли концентраціями гербіциду, що збільшувалися, частково однаковою концентрацією гербіциду, та тестовими сполуками з концентрацією 3, 10 та ЗО мкг/мл. Клітини вирощували протягом подальших 3 днів, потім фарбували SRB. Гербіцид з дуже високими концентраціями у результаті привів до смерті клітин, у той час, як гербіцид з більш низькими концентраціями лише частково сповільнював ріст осередку. Вплив сполуки, яку перевіряли, визначали на основі зниження токсічності гербіциду. Вплив на токсічність гербіциду, у природних умовах Гербіцид має значну токсічність на мишей. Доза 70 мг / кг, введених внутрибрюшинно, у результаті приводить до смерті тварин протягом 2 днів. Ме ханізми, що зменшують формування пероксиду, нейтралізацію та наслідки недостатності оксигену, також мають можливість знизити токсічність гербіциду у природних умовах. CFLP миші, які мали вагу тіла 20 - 22 г, були розділені на групи, що складалися з 10 тварин, та оброблялися, внутрибрюшинно, відповідно, дозами гербіциду 50 та 70 мг / кг. Частину гр уп також обробляли тестовою сполукою протягом 6 годин до та після введення гербіциду. У випадку застосування тестових сполук, використовували дозу 100 мк / кг перорально. Ефективність тестових сполук визначали на основі збільшення терміну виживання мишей. Було знайдено, що сполуки формули І значно знижували токсічність гербіциду. Вплив сполук формули І на нейродегенеративні хвороби Як було зазначено раніше, внаслідок пошкодження дезоксирибонуклеїнової кислоти реактивними різновидами оксигену, активізується фермент полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази, що супроводжується втратою клітинами аденінового динуклеотиду нікотинової кислоти, що призводить до смерті клітин. Екстремальне значення активації полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази може спостерігатися не тільки під час смерті нервових клітин, яку викликає ішемія, подібна до ішемії головного мозоку, але має доведену роль при інших нейродегенеративних хворобах, таких як хвороба Альцгеймера, хвороба Паркінсона та боковий аміотрофічний склероз [Love et a!., Neuropathol. Appl. Neurobiol., 25, 98 -108 (1999); Eliasson et a!., Nat. Med., ДО, 1089 -1095(1997]). Вплив на експериментальний боковий аміотрофічний склероз Боковий аміотрофічний склероз (ALS) є прогресивною нейродегене-ративною хворобою з фатальними наслідками. Вона є найбільш поширеним проявом нейромоторних порушень у дорослих людей в розвитих країнах. Боковий аміотрофічний склероз включає дегенерацію рухови х нейронів в корі. стволі головного мозоку та спинному мозоку, що викликає атрофію кістякових м'язів, параліч та смерть [Rowland, L. Р. у Нейродегенеративних хворобах, стор. 507 - 521 (1994]). У деяких випадках, боковий аміотрофічний склероз є спадковою хворобою. Спадкові випадки частково викликані мутацією зі зміною змісту гена Cu/Zn пероксиду дисмутази-1 (SOD - 1) [Deng, R. Η. et а!., Наука, 261, 1047 (1993]). SOD - 1, цитозольний фермент, який присутній у великій кількості у нервових тканинах, відіграє важливу роль при запобіганні проти радикала оксигена, викликаного клітинним пошкодженням. Видозмінений фермент підтримує активність ферменту біля нормального рівня. Дослідження в лабораторних умовах указали, що мутації SOD - 1 приводять у результаті до поліпшення функції і розширюють генерацію вільного радикала. Трансгенована миша, яка має змінений SOD - 1 ген, виявляє ознаки, подібні тим, спостерішаються при боковому аміотрофічному склерозі. Для створення моделей хвороби у надекспресованих трансгенних мишей, використовували декілька видозмінених SOD -1 генів людини (G93A, V148G), що дало змогу проводити скринінг лікарського засобу проти бокового аміотрофічного склерозу [Gurney, Μ. Ε., J. Neurol. Sci., 152 Suppl. 1, 67 - 73 (1997]). Тест спадкоємної моделі бокового аміотрофічного склерозу Для дослідження використовували трасгенованих мишей з надекспресованим зміненим SOD-1 ген людини (G93A). Тварини були куплені у Лабораторії Джексона (Jackson), США. Лікування сполуками формули І почалося перед появою ознак хвороби у віці 4 тижні. Тестові сполуки застосовувалися один раз у день, перорально, з 3-ма рівнями доз до завершення експерименту. Прогресія хвороби була перевірена тижневою експертизою рухової активності (рефлекс розтягання, навантажена сітка, поворотний тест), часом життя та, при завершенні експерименту (через 120 днів), гістологічною та біохімічною експертизою областей мотонейрона. Було знайдено, що сполуки формули І приводять до помірної затримки появи рефлексів, координації та дефіциту сили м'язів трансгенованої боковим аміотрофічним склерозом тварини. Ефект показав залежність від дози. Також існувала затримка появи паралічу та кінцевого етапу хвороби. Результати гістологічної експертизи підверджували, що спостерігається клінічний ефект лікування. Дегенерація та втрата мотонейронов та substancia nigra нервових клітин була менш поширена у групі, яку піддавали лікуванню, у порівнянні з контрольною групою. На основі результатів може очикувати, що сполуки формули І мають сприятливий терапевтичний ефект при хворобі, такої як боковий аміотрофічний склероз. Тест а утоімунної модель бокового аміотрофічного склерозу У випадку тимчасово виникаючих хвороб бокового аміотрофічного склерозу, у SOD-1 гені може не виявлено ніякої мутації. Цей факт передбачає, що інші причини привели до того ж самого розвитку хвороби. У більшості хворих, які потерпають від спорадично виникаючого бокового аміотрофічного склерозу, може бути виявлено антитіло проти кальцієвих каналів. Це спостереження підверджує концепції, що аутоімунний процес проти мотонейронов і кальцієвих каналів грає головну причинну роль при формуванні спорадично виникаючих випадків бокового аміотрофічного склерозу. У піддослідних тварин, Енгельхард (Engelhard) та його співробітники викликали хворобу, яка показивала питомі зміни бокового аміотрофічного склерозу, за допомогою імунізації з мотонейроном, а потім використовували просто стійка сироватка [Engelhardt, J. et al., Синапс, 20, 185-199 (1995]). Цю модель використовували для дослідження ефективності сполуки формули І в спорадично виникаючих хворобах бокового аміотрофічного склерозу. Морських свинок Хартли (Hartley) імунізували гомогенізованим спинним мозоком з рогу великої рогатої худоби. Для імунізації, рухові нейрони були суспендовані в повному ад'юванті Фреунда (Freund) (CFA). Лікування виконували за допомогою 10 підшкірних або внутрішкірних інжекцій, вводячи щоразу 0.1мл суспензії. Через місяц, інжекції були повторені, однак, для підготовки суспензії використовували неповний ад'ювант Фреунда. Через два тижня після другої імунізації, протягом 1-3 днів, у тварин розвивалася серйозна слабкість, особливо у нижніх кінцівках. Припинилося збільшення ваги тіла, рухливість понизилася. Протягом подальших двох тижнів стан тварин не змінювалося. Після цього тварини померли від втрати крові. Зібрану кров центрифугували, для того, щоб отримати сироватку, яку використовували для стимулювання бокового аміотрофічного склерозу у мишей. Дослідження виконували на групах, які складалися з 5 самців мишей альбіносів (CFLP, з вагою тіла 25 30г). Кожній тварині внутрибрюшинно вводили 1мл зазначеної вище сироватки, для того, щоб пошкодити мотонейрон. Одну груп у тварин обробляли тільки сироваткою, у той час, як інші групи тварин обробляли, на додаток до сироватки, також тестовою сполукою формули ! (доза складала 100 мг / кг, внутрибрюшинно). Надалі групи тварин обробляли тільки тестовою сполукою формули І без інжекції сироватки. Рухливість тварин, яких обробляли тільки сироваткою, стала повільною, нижні кінцівки вони могли використовува ти тільки з великими труднощами, потім їх паралізувало. У випадку, коли тварин обробляли і сироваткою, і тестовою сполукою формули І, ніяких ознак моторного дефіциту не було виявлено. Такі ж саме випробування було і над тваринами, обробленими тільки тестовими сполуками формули І. Усе, це наводить на думку, що сполуки формули ! попереджають розвиток розладів руху, які можуть бути викликані імунізацією. Вплив на експериментальну модель хвороби Паркінсона Хвороба Паркінсона (PD) є загальним блокуючим ідіопатичним нейродегенеративним захворюванням, яке відрізняється тремтінням, брадикінезією, труднощами при зрушенні з місця та спробах втримати баланс. Ці моторні відхилення викликані зменшенням у мозоку кількості допаміну, що у результаті приводить до втрати допамінуючих нейронів у substantia nigra pars compacta. Аналіз дії 1 - метил - 4 - феніл -1, 2, 3, 6 тетрагідропіридину (МРТР), який має селективну нейротоксичність, висвітлює можливий патомеханизм хвороби Паркінсона. 1 - метил - 4 - феніл - 1, 2, 3, 6 - тетрагідропіридин стимулює паркінсововські моторні симптоми у организмах людини та тварини [Dexter, A. et al., Ann. Neural., 35, 38-44 (1994]). Обробка 1 - метил 4 - феніл - 1, 2, 3, 6 - тетрагідропіридином приводить у результаті також до втрати допамінергуючих нейронів у substantia nigra pars compacta. Тілоподібні еозинофільні включення Леві (Lewy) з'являються в пошшкоджених нейронах і у цих клітинах також зменшується активність митохондріального комплексу і. Ці зміни характерні для недостатності оксигену [Shapira, A,. Ad v. Neuro., 69, 161-165 (1996]). Біологічно активним метаболітом МРТР є МРР [1 - метил - 4 -фенілпіридиній]. МРР безпосередньо інгібує комплекс І у мітохондрії, що приводить до підвищеного генеруванню аніона пероксиду. Дані вказують, що недостатність оксигену відіграє центральну роль у патогенезі природної форми та МРТР індукованої форми хвороби Паркінсона. Фермент полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази, є активованим за допомогою недостатності оксигену, і фермент, може відігравати активну роль у патомеханізмі хвороби Паркінсона. Окрема полі (аденозин дифосфат рибоза) полімераза миші показує значно знижену чутливість проти хвороби Паркінсона, яку викликає вплив МРТР [Mandir, A. et al., Ргос. Natl. Acad. Sci. США, 96, 5774 - 5779 (1999]). Ці обставини дозволяють вважати, що інгібування полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази може привести до терапевтичного ефекту на хворобу Паркінсона. Миші С57ВІ, яких використовують для дослідження, були куплені у Чарльз Ривер Угорщина. Мишей, які важили 20 г, обробляли чотири рази дозою МРТР 20 мг / кг кожного разу з інтервалом 2 години, внутрибрюшинно. Тестові сполуки вводили перорально за 30 хвилин перед інжекціями МРТР. Контрольні тварини одержували основу для лікування у тому же самому діапазоні. Через сім днів після інжекції МРТР, мишей умертвляли, та швидко вилучали головний мозок. Він був розділений на смужки (striata) на дуже охолодженій чашці Петри. Розрізані тканини були негайно заморожені і зберігалися при температурі -80°С до початку аналізу. Зразки тканини руйнували ультразвуком у 50 об'ємах 0.1 Μ перхлорної кислоти, для того, щоб досягти гомогенізації. Після центрифугування (14000 x g, 10 хвилин, 4°С), 20 мкл надосадочної рідини вводили на колонку катехоламіна зі зворотною фазою (ESA, Bedford) та оцінювали зміст допаміну. Через 2 години після останньої обробки МРТР, вентролатеральний середній мозок та смужки (striata) вирізували та гомогенізували в буфері цукроза / DTT, потім центрифугували (14000 χ g, 5 хвилин). Гранулу повторно суспендували в буфері. Після визначення концентрації протеїну, рівну кількість протеїну завантажували в додецилсульфат натрію / елзктрофорез в полікриламідном геле (SDS/PAGE). Білок переносили з гелю до мембрани нітроцелюлози та імунофарбували для полімера полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази. Специфічний зв'язок візуалізували за допомогою хімічної люмінесценції. При експертизі було знайдено, що обробка 1 - метил - 4 - феніл -1, 2, З, 6 - тетрагідропіридином викликає інтенсивне зменшення (на 80 %) стриатарного змісту допаміну. Тестові сполуки формули І частково (на 20-40 %) сповільнювали втрату допаміну, індуковану МРТР. Обробка 1 - метил - 4 - феніл -1,2,3,6тетрагідропіридином приводила у результаті до появи продуктів приєднання полімеру полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази у стриатарній області. Супутня обробка тестовими сполуками відновила інгібування цього процесу (на 20 - 70 %). Таким чином, можна очікувати, що сполуки формули ! можуть мати терапевтичну активність при хворобі Паркінсона. Експертиза цитопротекторного ефекту Деякі ліки, які використовують постійно або часто можуть викликати неврональне пошкодження, тобто давати протилежний ефект. З великого ряду таких ліків, що викликають цей несприятливий ефект (хлорамфеніколь, дапсон, дисульфірам, дихлорацетат, етіонамід, глютетімід, ауротіомалат натрію, гідралазин, ізоніацид, метронідазол, нітрофурантоїн, закис нітрогену, циплатин, піридоксин, вінкристин), найкраще характеризуються та найбільш часто обговорюються з приводу виникнення нервових захворювань, є ізоніацид, піридоксин, вінкристин або цисплатин. Хлорамфеніколь є лікарським засобом, що може викликати такі нервові захворювання, але цей несприятливий ефект може зникати після припинення лікування. Однак, у майже всіх клінічних випадках, передчасне припинення хіміотерапії може запобігати успіху в лікуванні і може викликати поновлення хвороби. Особливо високою є небезпека терапевтичного лікування, що змінюється завдяки побічним ефектам, у випадках противоракової хіміотерапії. Цей факт має велике значення для так називаних хіміопротекторних або цитопротекторних засобів, які здатні зменшити несприятливий побічний ефект важливих для життя ліків без будь-як зменшення терапевтичної ефективності. У хворих на рак, яких лікували цисплатином, головним побічним ефектом було пошкодження периферичних нервів (периферійна невропатія). Поява цього побічного ефекту може перешкоджати лікуванню цисплатином, може наражати на небезпеку успішне лікування, та послабляти якість життєвих ресурсів хворих. Присутність та ступінь нейронного пошкодження може бути визначено за допомогою виміру швидкості провідності нерва в клінічних та експериментальних дослідженнях. Нейротоксічньїй ефект цисплатину [цис діаммін дихлорплатина] спрямований, насамперед, на великі мієлінізовані периферичні нерви та на виявлення чуттєвих нейронних пошкоджень (чуттєва невропатія). Нещодавно, з'явилися деякі звіти, що стосуються автономної невропатії та, час від часу, також моторної невропатії, які є наслідком лікування цисплатином. Внаслідок пошкодження безпосередньо заднього корінця ганглії та великі чуттєвих нервів, цисплатин може часто бути причиною функціонального розладу чуттєвих нервів. У пацюках, хронічне лікування цисплатином викликає чуттєву невропатію, що відодображається в уповільненні швидкості сенсорної нервової провідності сідничного нерва змішаного типу. На основі біохімічної методики дій, про яку згадують вище, головним чином, для попередження пошкоджень, які є наслідком діїї вільних радикалів, вважають, що сполуки формули І можуть мати протекторний потенціал і можуть запобігати появі органотоксичних несприятливих ефектів протиракових ліків. Тому, при експериментах на щура х, цисплатин давали у вигляді підгострого лікування протягом 10 тижнів з дозами 1 та 2 мг / кг, внутрибрюшинно. та спостерігали за розвитком периферийної невропатії. Крім того, досліджували, як різні дози тестових сполук впливають на пошкодження функції нерва (швидкість провідності нерва). Щоб знайти сенсорне та моторне невральное пошкодження, викликане цисплатином, вимірювали швидкість провідності нерва у хвості пацюків, у відповідності до модифікованого методу Мійоші (Mi yoshi). Модифікація складалася з виміру швидкості провідності нерва при кімнатній температурі замість температури 37° С Сенсорну та моторну швидкості провідності нерва визначали перед введенням цисплатину (контроль) та на 5-й та 10-й тиждень введення. Протягом вимірів, тварин були поверхово анестезовано ефіром, і дві пари гольчастих електродів розміщували на відстані 50 мм один від одного на нерві хвоста. Використовуючи подразник надмаксимальної сисли, реєстрували аферентний (моторний) та аферентний (сенсорний) нервові біоелектричні потенціали. Швидкість провідності нерва визначали автономно, за допомогою розрахунку середнього значення 10 значень біоелектричних потенціалів, використовуючи формулу NCV = ν /I [м / сек.], де ν = інтервал між тригером та регіструючими електродними парами в міліметрах, І = час чекання появи біоелектричного потенціалу в мілісекундах, NCV = швидкість провідності нерва в м/секунду. При іспитах було знайдено, що лікування цисплатином протягом 10 тижнів дозами 1 та 2мг/кг, внутрибрюшинно, значно знижувало загу тіла тварин, яких лікували, у порівнянні з контрольними тваринами. Це зниження ваги тіла відмічали також у випадку обробки тварин сполуками формули І. Не було ніякої різниці в загальної поведінці між обробленими тваринами та тваринами, яких не обробляли, або тваринами, яких обробляли цисплатином та тестовоюі сполукою. Не було ніякої різниці в швидкості провідності нерва сенсорних та моторних нервів у контрольній групі, вимірювання в якій проводили тричі. У тварин, яких обробляли цисплатином, швидкість провідності нерва зменшувалася однаково та помітно на п'ятий тиждень, і також на десятий тиждень обробки дозою цисплатину 1 мг / кг. Після обробки дозою цисплатину 2 мг / кг, спостеригалося більш значне зниження швидкості провідності нерва. Невропатія розвивалася також у моторних нервах. У ході обробки цисплатином протягом 10 тижнів, моторна швидкість провідності нерва значно зменшувалася при застосуванні обох груп доз цисплатину 1 та 2 мг / кг. Зменшення було обумовлено дозою. У групах, які обробляли дозою цисплатину 1 мг / кг та сполукою формули і, зменшення швидкості проведення чуттєвого нерва було значно менше ніж у групі, яку обробляли тільки 1 мг / кг цисплатину, таким чином, ця неврональна функція поліпшується при застосуванні комбінованої обробки. Ступінь поліпшення була набагато вищою за ступінь пошкодження. У групі, яку обробляли дозою цисплатину 2 мг / кг та сполукою формули І в різних дозах, на п'ятому тижні зменшення швидкості провідності чуттєвого нерва не відрізнялося від показників тої гр упи, яку обробляли тільки дозою цисплатину 2 мг / кг. На десятий тиждень, однак, група тварин, яку обробляли тільки дозою цисплатину 2 мг / кг, швидкість провідності чуттєвого нерва надалі продовжувало значно зменшуватися, у той час, як у випадку, коли тварин обробляли і цисплатином, і сполукою формули І, зменшення було залежним від дози у порівнянні з тваринами, яких обробляли тільки дозою цисплану 2 мг / кг. Зменшення аферентної швидкості провідності нерва було більш низьке на завершальній стадії десятого тижня, особливо в групах, які обробляли також і сполуками винаходу. Підбиваючи підсумки, можна зазначити, порушення швидкості провідності чуттєвого нерва та швидкості провідності моторного нерва, викликаних обробкою цисплатином, зменшувалося при одночасній обробці і сполуками формули І, та запобігали прогресу порушення від п'ятого до десятого тижня. Цей захисний ефект у деяких групах залежав також від дози. Таким чином, нейропротекторний ефект сполук формули І може спостерігатися як у функціях сенсорного нерва, так і у функціях моторного нерва. Біологічна дія карнітин - пальмітоїл трансферази (СРТ1) Карнітин - пальмітоїл трансфераза є ключовим фермент у стабілізації обміну речовин жирної кислоти. Є дві можливості для коферменту А складних е фірів (СоА) жирних кислот у вільному стані (FFA): 1) Синтез тригліцерида через реакцію з гліцерином, або 2) Окислювання, першим кроком якого є формування ацилкарнітину за допомогою ферменту карнітин пальмітоїл трансферази [дивись McGarry, J. D. et al., Діабет, 5, 271 - 284 (1989); McGarry, J. D. and Foster, D,. Ann. Rev. Biochim., 49, 395 - 420 (1980]). Фермент карнітин - пальмітоїл трансферази є локалізованим у зовнішній частині внутрішньої мітохондриальної мембрани (або в зовнішній мембрані) і каталізує наступну реакцію: FFA - СоА + L - Карнитин ® FFA - карнітин + СоА Інгібування окислювання жирної кислоти приводить у результаті до збільшення розщеплення глюкози та окислювання. Цей процес є надзвичайно значним та важливим, особливо при ішемії міокарда та при діабеті; обидва з цих патологічних станів мають високу захворюваність та смертність. При ішемії міокарда та послідовної переоксигенації, збільшене окислювання жирної кислоти є шкідливим за рахунок додаткової вимоги оксигену та формування шкідливого впливу ацилуарнитинів на мембрану [Busselen, P. et al., J.моль. Ceil. Cardiol., 20, 905 - 916 (1988); Ford, D. A. et al., Біохімія, 35, 7903 - 7909 (1996); Reeves, K. A. ei al., J. Pharm. Pharmacol., 48, 245 - 248 (1995]). Беручи за основу декілька експериментальних даних, можна зазначити і у даний час це є прийнятим фактом, що активація обміну речовин глюкози та одночасне інгібування окислювання жирної кислоти має сприятливий ефект з погляду як на відновлення механічної функції міокарда, так і параметрів обміну речовин [Lopaschuk, G. D. et al., Circ. Res., 66, 546 - 553 (1990); Kennedy, J. Α., et al., Biochim. Pharmacol., 52, 273 - 280 (1996]). Цей вибір субстрату міокарда, тобто вибір між глюкозою та жирною кислотою, може бути досягнутим також за допомогою інгібіторів карнітин - пальмітоїл трансферази, оскільки використання глюкози збільшується та поліпшується енергетика міокарда [Lopaschuk, G. D. et al., Circ. Res., 63, 1036 - 1043 (1988); Carregal, M. et al., Arch. Phys. Biochem., 103, 45 - 49 (1995); Lopaschuk, G. D. et al., 65, 378 - 387 (1989); Pauly, D. F. et al., Circ. Res., 68, 1085-1094(1991]). Наші дослідження показують, що фермент, який катализирует коефіцієнт, що обмежує реакцію окислювання жирної кислоти, може бути інгібованим сполуками формули І в діапазоні під-мілімолярної концентрації. Дослідження також вказують, що тестові сполуки впливають на вибір субстрату серця та інших тканин і, завдяки зміни вибору субстрату, також на постішемічні пошкодження тканин. Біологічна роль чуттєвих до оксигену генів, які стабілізуються, насамперед, bHLH факторами транскрипції Захист проти несприятливих ефектів гіпоксії вимагає ряду організованих захисних реакцій, і на рівні індивідуальних кліток і на рівні всього організму. У стабілізації вираження генів, індукованих гіпоксією, комплекс транскрипції HIF-1/ARNT відіграє центральну, але не виняткову роль. Чуттєві до оксигену координаційно стабілізовані гени включають еритропоетин, який стимулює виробництво еритроцитів [Wang, G. L. et al., PN AS, 92, 5510 (1995]), VEGF (судинний ендотеліальний фактор росту), який стимулює регенерацію тканин [Goldberg, Μ. A. and Шнейдер, Т. J., J. Biol. Chem., 269, 4355 (1994]), подібний до гліколітичних ферментів GAPDH, LDH (дегідраза лактата) [Rolfs, A. et a!., J. BioL Chem., 272, 20055 (1997]), а також транспортер глюкози Glut -1. Сполуки формули І є, можливо, такими, що зв'язані з ARNT або HIF-1 факторами транскрипці, так, що вони можуть впливати на активацію генів, які беруть участь у станах стра ху (чуттєви х до гіпоксії). Вважають, що, завдяки цьому сигнальному шляху трансдукції, сполуки винаходу відображають протеїни теплового шоку, відіграючи важливу роль у ситуаціях, пов'язаних зі станом страху. Синтез шоків теплового удару (HSP), викликаний різними стресовими станами, які впливають на клітини. Проте протеїни теплового шоку допомагають виживанню клітин у небезпечних ситуаціях і вносять свій вклад на відновлення будь-яких збитків [Cardiovascular Res., 578 (1993); Neurosci. Lett., 163, 135-137 (1993]). Засоби, які можуть полегшувати сигнальну реакцію при адаптації до гіпоксії, приводять до переоксигенації та відновлюють виснажену реакцію адаптації, потенційно мають можливість зменшити пошкодження тканин, яке викликане гіпоксією (переоксигенація гіпоксії) у хворобах, подібних за інфаркт, артеріосклероз та діабет. Визначення HSP-70 Дію HSP-70 вивчали за допомогою репортера аналіза гена, який формує гібрид дезоксирибонуклеїнової кислоти. Ген протеїна, що може бути виявлений за допомогою активності ферменту, яка добре піддається вимірюванню, приєднували до промоторної послідовності HSP-70, яка кодувала протеїн теплового шоку. Використовували біотехнологічні процеси. Фермент люциферази використовували як ген репортера, дія якого може бути добре визначена виміром люмінесценції. Якщо промотер гена ферменту люциферази промотером HSP-70 гена, то зміна в дії ферменту люциферази, тобто, зміна частоти транскрипції гена, корелюється частотою транскрипції HSP-70 гена, що продовжується з даних обставинах. Таким чином, якщо речовина або процес впливає на вираження HSP-70 гена, то тоді вплив можна вивчати за допомогою виміру ферментативної активності ферменту люциферази. Вплив тестових сполук на вираження HSP-70 гену досліджували у такій експериментальній системі. Двохспіральну кругову молекулу дезоксирибонуклеїнової кислоти, тобто плазміду, яка містить репортер HSP-70 гена, створювали таким чином, щоб можна було виконувати виміри. Послідовність промотера HSP-70 гена миші (напрямок 5' від самого початку місцеперебування гена) довжиною майже 600 пар нуклеотидів приєднували до послідовності кодування гена люциферази, ініційованого Photymus pyralis. Застосована послідовність промотера містила декілька протеїнів, зв'язаних з місцями, які полегшують вираження HSP-70 гена. Ксеногенну конструкцію гена HSP промотера люциферази вбудовували до основного вектору плазміди pBR, який може бути відібраним для неоміцину. Цей плазмід HSP-70 люциферази був трансфекованим у фібробласт L929 клітин миші. Пробірний аналіз виконували у такий спосіб: L929 клітини, які вміщували плазмід HSP-70 люциферази вирощували у D MEM (модифіковане середовище Дулбекко Іглз), яке підкріплювали 5 % FCS (Плодова Сироватка Теляти). 104 клітин розміщували у лунках на 24-луночній пластині Костара (Costar) для культури клітин у 1мл живильного середовища. Тестові речовини розчинювали у PBS (фосфат буферний сольовий розчин) з концентрацією 10"2 М. Після додавання клітин (3-4 години після розміщення), додавали 10 мкл розчину до культур, і клітинам створювали приємні умови для розвитку протягом ЗО хвилин при температурі 37° С у термостаті з вуглекислим газом. Потім живильне середовище заміщували для його освіжиння (без тестової речовини), і клітинам дозволяли регенеруватися протягом 1 години при температурі 37° С, після чого їх один раз промивали з PBS. Після вилучення PBS, до клітин додавали 40 мкл 1Х буфера лізису, і зразки зберігали на льоду протягом ЗО хвилин. Після цього, клітини вміщували у пробирки Еппендорфа (Eppendorf) та центрифугували при швидкості 14000 обертів за хвилину протягом 20 хвилин при температурі 4° С 5 мкл надосадочної рідини додавали до 25 мкл буферу для іспитів люци ферази, і протягом 25 секунд вимірювали люмінесценцію зразків у люмінометрах. Кількістний вміст буферу композиції люциферази: 20.00 мМ трицин [N - / 2 - гідрокси - 1, 1 - біс (гідроксиметил) етил / амінооцтова кислота], водневий показник рН 7.8, 1.07 мМ (МgСО3) 4 Мд (ОН) 2 ·5Η2Ο, 2. 67 мМ MgSO4, 0. 10 мМ EDTA [етилендіамінотетраоцтова кислота], 3.33 мМ DTT, 270 мкМ літієва сіль коферменту А, 470 мкМ люциферину, 530 мкМ АТФ [аденозин трифосфату]. Композиція 5Х буфер у лізиса: 125 мМ трис - Н3РО4 водневий показник рН 7.8, 10 мМ CDTA [транс -1,2- діаміноциклогексан - Ν, Ν, Ν', Ν' - тетраоцтова кислота], IOmMDTT, 50 % гліцерину, 5 % Тритону X-100. Дослідження гіпоксії чуттєви х генів Ефективність сполук формули І вивчали на ксенобіотике та гіпоксії (1 % оксигену), індукованих вираженням гена у Нера та HepG2 культура х клітин в mRNA та рівнях протеїну. Спостерігали за тим, що сполуки формули І у результаті приводять до 10-разового збільшення метил-холантрену, індукованого HSP-70 вираженням у Нера клітинах. Крім того, сполуки винаходу збільшують вираження гіпоксії чуттєвих генів, подібних за VEGF, GAPDH та LDH, у відповідь на обробку гіпоксії у Нера та HepG2 клітинах. Сполуки формули І збільшують вираження гіпоксії декількох чуттєви х генів у випадку гіпоксії. Це вказує на те, що тестові сполуки впливають на загальний шлях стабілізації оксигену у чуттєвих генах. Сполуки формули і, що полегшують адаптацію до стресового стану, який виникає при гіпоксії, є прийнятними для захисту проти несприятливого ефекту гіпоксії та переоксигенації гіпоксії. Ймовірно, що сполуки забезпечують терапевтичну корисність в станах, де пошкодження тканини викликане порушенням кровообігу, стискуванням та спазмами артерій, артеріосклерозом, інфарктом, закупорюванням кровеносних судин, тромбозом, низьким кров'яним тиском, ударом, обгоранням та обмороженням. Сполуки винаходу також можуть бути ефективними при вторинних гіпоксичних станах, позв'язаних з дегенеративними та метаболічними хворобами (хвороба Альцгеймера, діабет). Вплив на рівень LDH ферментів підданих гіпоксії HepG2 клітин HepG2 клітини вирощували у DMEM середовищы, яке підкріплювали 10% FCS у повітрі, що містило 5% СО2 при температурі 37° С. 105 клітин розміщували у лунках на 24-луночній пластині Костара (Costar) для культури клітин у 1мл живильного середовища. Наступного дня, клітини обробляли тестовими сполуками з концентрацією 30мкг/мл, після чого клітини піддавали обробці гіпоксією (1% О2, 5% СО2) протягом 24 годин. Частину контрольних культур обробляли водою, яку використовували як розчинник, іншу їх частину не піддавали гіпоксії. На завершальній стадії гіпоксичної обробки, середовище вилучали, а клітини двічі промивали холодним PBS. Лізати клітин одержували у 0.05 % Тритон Х-100, який вміщував фосфатний буфер (0.05М). Після обробки за допомогою центрифугування (2 хвилини, 20000 χ g), LDH активність надосадочної рідини визначали на основі витрат NADH у присутності субстрату пірувата натрія. Застосована гіпоксична обробка викликала збільшення у 3 рази LDH вмісту клітин. На додаток до лікування гіпоксії, сполуки формули І підвищують рівень LDH клітин адитивним способом. Антивір усна ефективність Ретровірусний геном складається з одиничної скрученої молекули рібонуклеїнової кислоти, яка створює копію через подвійну скручену проміжну ланку дезоксирібонуклеїнової кислоти. Введення подвійної скрученої дезоксирібонуклеїнової кислоти в геном організма хазяїна є критичним явищем з життєвому циклі вірусу. Ме ханізм введення є подібним за механізм перегрупування. Зворотна транскриптаза ферменту робить копію дезоксирібонуклеїнової кислоти вірусної рібонуклеїнової кислоти. Подвійна скручена дезоксирібо-нуклеїнова кислота синтезується в цитоплазму інфікованої клітини. Після цього, лінійна дезоксирібонуклеїнова кислота транспортується в ядро, а одна або більша кількість копій об'єднується в геном клітки - хазяїна. Об'єднання опосередковується ферментом інтегрази. Коли заражена вірусом дезоксирібонуклеїнова кислота об'єднується, вона використовує ферменти клітин - хазяїв, для того, щоб зробити вірусну рібонуклеїнову кислоту, що слугує як rnRNA і як геном після упакування у віриони. У процесі реплікації вірус, необхідною є непотревожена функція зворотної транскриптазы. Таким чином, інгібування зворотної транскриптазы забезпечуєє ефективний спосіб інгібувати реплікацію ретровірусів. Частина доступних у даний час ліків проти вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) діють шля хом інгібування зворотної транскриптазы. В даний час, найбільш ефективні лікування вірусу імунодефіциту людини засновані на комбінаціях різних анти-ВІЛ ліків. Один або два компонента з цих комбінацій є інгібіторами зворотної транскриптазы. Є два головних типи інгібіторів зворотної транскриптазы. Одні складаються з аналогів нуклеозиду, відомим представником цієї групи ε азидотімідин, тобто ΑΖΤ. Ці сполуки інгібують ферментативну активність, за допомогою прив'язування до місця зв'язування з нуклеотидом. Ненуклеозидні аналоги представляють інший тип інгібіторів зворотної транскриптазы. Ці сполуки також зв'язані з ферментом, але не у місці зв'язку з нуклеотидом. Зв'язок є специфічним, відносно стабільним і приводить до деформації активного місця ферменту, що викликає значну втрату ферментативної активності. Akthbhictd сполук даного винаходу як інгібіторів зворотної транскриптази досліджували у такий спосіб. Ці сполуки можуть класифікуватися як ненуклеозидні аналоги інгібіторів зворотної транскриптази. Тести виконували на мишачій зворотній транскриптазе вірусу лейкемії Молоней (Моіопеу), яка розглядається як гарна модель ВІЛ ферменту зворотної транскриптазы. Експериментальний блок був таким: Пробірний аналіз вимірює об'єднання (ЗН) dTTP у cDN A використовуючи полі (dA) матрицю та оліго (dT) 12-18 праймер. Реакція була виконували у 20 мкл об'ємі. Композиція реагуючої суміші: 2 мкл 10 X буфера, 20 мкл матриці праймера, 5 мкМ dTTP, 2 мкСі (ЗН) dTTP, тестова сполука: розчинена у 1 X буфері. Реакція була почата за допомогою додавання 5U зворотної транскриптази. Композиція 10 X буфера зворотної транскриптази: 500 мМ трис - НСІ, водневий показник рН 8.3, 80 мМ МgСІ2, 300 мМ КСІ, 100MbDTT. Для реагуючій суміші створювали прийнятні умови протягом 40 хвилин при температурі 37° С Після цього, 15 мкл реагуючої суміші завантажували пристрій Уотмена (Whatman) DE81 з дисковими фільтрами, який послідовно промивали 5 % динатрій гідроген фосфат буфером, водою та 96 % (за масою) етанолом. Після висихання, диски фільтра були поміщені в 5мл коктейлю сцинтіляції (OptiPhase HiSafe 3, Wallac), і радіоактивність вимірювали сцинтіляційним лічильником Packard Tri-Carb 2200 СЕ. Для позитивного контролю при експериментах використовували дві сполуки з відомою інгібіторною активністю: AZT є аналогом нуклеозида, у той час, як сполука невірапін (Nevirapin) є інгібітором ненуклеозидного типу. Невірапін зв'язували з так називаним місцем зв'язку бензодіазепіна ферменту. Результати експериментів забезпечують наступні висновки: Сполуки винаходу інгібують мишачу зворотну транскриптазу вірусу лейкемії Молонея (Moloney). Тестові сполуки використовували з концентраціями 0.2 - 2.0мкг/мл. На основі залежної від дози інгібіторної активності зворотної транскриптази, можна зробити висновки, що інгібуюча дія нових сполук є зищою у порівнянні з активністю невірапіну, але нижчою ефективності нуклеозидного аналога AZT. З ура хуванням того, що використаний фермент розглядазся як достовірна модель ВІЛ зворотної транскриптазы, отримані результати можуть розглядатися як ефективні проти вірусу імунодефіциту людини. Свіжі дані показують, що полі (аденозин дифосфат рибоза) полімераза необхідна для об'єднання вірусного генома в клітині - хазяїні, і інгібування полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази блокує об'єднання вірусного генома у дезоксирібонуклеїновій кислоті. З цієї причини, нетоксічні інгібітори полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази можуть інгібувати отруйні ретровіруси та зупиняти поширення ретровірусів, подібних за ВІЛ та гепатит не типу Б. Беручи за основу наведені вище експериментальні результати, можна встановити, що сполуки винаходу, завдяки їх інгібіторної активності на зворотну транскриптазу та полі (аденозин дифосфат рибоза) полімеразу, можуть використовува тися також як антивірусні активні речовини, що мають декілька точок застосування. Таким чином, нові амідоксимові похідні пропенкарбонової кислоти можуть використовуватися як активні інгредієнти фармацевтичних композицій. Тому, винахід включає фармацевтичну композицію, яка містить ненасичену похідну гідроксамової кислоти формули І, або її N-оксид, або геометричний ізомер (ізомери) та/або оптичний ізомер (ізомери), або фармацевтично прийнятну кислотно-адитивну сіль, та/або четвертинну похідну, як активний інгредієнт та один або більшу кількість загальновідомих носіїв, які використовуються у фармацевтичних композиціях. Фармацевтична композиція винаходу містить, взагалі, 0.1 - 95 % за масою, переважно 1 - 50 % за масою, прийнятно 5-30% за масою активного інгредієнта, та є прийнятною для лікування хвороб, які основуються на станах дефіциту оксигену та енергетичним дефіцитом, інгібування полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази, особливо аутоіммунних або нйродегенеративних, або вірусни х хвороб, і, крім того, для запобігання токсічних впливів. У зв'язку з даним винаходом термін "активний інгредієнт" включає сполуку формули І або її N-оксид, або один або більшу кількість геометричних чи оптичних ізомерів сполуки формули І, або N-оксид, фармацевтично прийнятну кислотно-адитивну сіль та/або четвертинну сіль сполуки формули !, або N-оксид, або фармацевтично прийнятну кислотно-адитивну сіль, та/або четвертинну сіль ізомерів сполуки формули І або N оксиду. Фармацевтична композиція винаходу прийнятна для перорального, парентеральный або ректального введення або для локальної обробки, і може бути у твердому або рідкому вигляді. Твердими фармацевтичними композиціями, які є прийнятними для перорального введення, можуть бути порошки, капсули, таблетки, таблетки з плівковим покриттям, мікрокапсули та інші їм подібні, і можуть включати зв'язувальні речовини, такі як желатин, сорбіт, полі (вінілпіролідон) та інші їм подібні; наповнювачі, такі як лактоза, глюкоза, крохмаль, фосфорнокислий кальцій та інші їм подібні; допоміжні речовини для виготовлення таблеток, такі як стеарат магнію, тальк, полі (етиленгліколь), сіліка та інші їм подібні; змочувальні речовини, такі як натрію лаурилсульфат та інші їм подібні, як носії. Рідкі фармацевтичні композиції, прийнятні для перорального введення, можуть бути розчинами, суспензіями або емульсіями та можуть включати, наприклад, суспендуючі агенти, такі як желатин, карбоксиметил-целюлоза та інші їм подібні; емульгатори, такі як сорбитмоноолеат та інші їм подібні; розчинники, такі як води, олія, гліцерин, пропіленгліколь, етанол та інші їм подібні; консерванти, такі як типу метил п-гідроксибензоат та інші їм подібні, як носії. Фармацевтичні композиції, прийнятні для парентерального введення, взагалі складаються із стерильних розчинів активного інгредієнта. Форми дозувань, які наведені вище, а також інші форми дозування відомі по суті, дивись, наприклад, Remington's Pharmaceutical Sciences, 18th Edition, Mack Publishing Co., Easton, USA (1990). Фармацевтична композиція взагалі містить одиницю дозування. Типова доза для хворих дорослих складає щоденно від 0.1 до 1000мг сполуки формули І, або її N-оксиду, або фармацевтично прийнятної кислотноадитивної солі, та/або четвертинної похідної, у розрахунку на 1 кг ваги тіла. Добова доза може вводитися як одна порція або декілька окремих порцій. Фактичне дозування залежить від багатьох факторів та визначається лікарем. Фармацевтична композиція одержують за допомогою зміщування активного інгредієнта та одного носія або більшої кількості носіїв, і перетворюють у суміш, прийнятну для отримання фармацевтичної композиції способом, відомим по суті. Корисні способи відомі з літератури, наприклад, Remington's Pharmaceutical Sciences, про яку згадували вище. Переважна підгрупа фармацевтичної композиції винаходу містить амідоксимову похідну пропенкарбонової кислоти формули Іа, де R, R1, R3, R4 та R5 є такими, як визначено на сполуці з формулою Іа, або її N-оксид, або геометричний ізомер (ізомери), та/або оптичний ізомер (ізомери), або фармацевтично прийнятну кислотно-адитивну сіль, та/або четвертинну похідн у її, як активний інгредієнт. Інша переважна підгрупа фармацевтичної композиції винаходу містить амідоксимову похідну пропенкарбонової кислоти формули ІЬ, де R, R', R 3, R4 та R 5 є такими, як визначено на сполуці з формулою Іb, або її N-оксид, або геометричний ізомер (ізомери), та/або оптичний ізомер (ізомери), або фармацевтично прийнятну кислотно-адитивну сіль, та/або четвертинну похідн у її, як активний інгредієнт. Ще інша переважна підгрупа фармацевтичної композиції винаходу містить амідоксимову похідну пропенкарбонової кислоти формули 1с, де R, R1, R4 та R5 є такими, як визначено на сполуці з формулою Іс, або її N-оксид, або геометричний ізомер (ізомери), та/або оптичний ізомер (ізомери), або фармацевтично прийнятну кислотно-адитивну сіль, та/або четвертинну похідн у її, як активний інгредієнт. Винахід включає метод лікування, у якому хворого, який потерпає від особливого стану, пов'язаного з дефіцитом оксигену або енергетичним дефіцитом, або хворобами, які базуються на інгібуванні полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази, особливо аутоіммунної або нейродегенеративної хвороби, або вірусної хвороби, або хвороби, викликаної токсічним впливом лікують нетоксічної дозою амідоксимової похідної пропенкарбонової кислоти формули І, або її N-оксиду, або геометричного ізомеру, та/або оптичного ізомеру, або фармацевтично прийнятної кислотно-адитивної солі, та/або четвертинної похідної її. Крім того, винахід включає використання амідоксимової похідної пропенкарбонової кислоти формули І, або її N-оксид, або геометричний ізомер, та/або оптичний ізомер, або фармацевтично прийнятну кислотноадитивну сіль, та/або четвертинну похідн у її, для одержання фармацевтичної композиції, прийнятної для лікування станів, пов'язаних з дефіцитом оксигену або енергетичним дефіцитом, або хвороб, які базуються на інгібуванні полі (аденозин дифосфат рибоза) полімерази, особливо аутоіммунної або нейродегенеративної хвороби, або вірусної хвороби, або хвороби, викликаної токсічним впливом. Далі винахід пояснюють за допомогою наступних Прикладів. Приклад 1 3 - Стирил - 4 - (3 - піперидинпропіл) - А2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону хлоргідрат 0.94 грамів (0. 005моль) 3 - стирил - 4 - (3 - піперидинпропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону розчинювали у 6 мілілітрах ацетону, до отриманого розчину додавали 1.19 грамів (0.006моль) 1 - хлоро - 3 - піперидинопропан хлоргідрату, 0.76 грамів (0.0055моль) безводного карбонату калію, 1 мілілітр метанолу та 0.05 грамів йодистого калію. Реагуючу суміш нагрівали з оберненим охолодженням протягом 20 годин, неорганічні солі фільтрували та розчин випаровували під зниженим тиском. Залишковий маслоподібний неочищений продукт розчинювали у ізопропанолі, отриманий розчин підкислювали за допомогою додавання хлористого водню у ізопропанолі, реагуючій суміші дозволяли відстоятися у о холоджувачі протягом ночі, та фільтрували осаджені кристали. Таким чином, отримували 1.05 грамів вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення : 203 - 205°С. IR (КВr) ν = 2550 - 2650 (NH +), 1768 (СО), 1639 (C=N) cm"1, 1H-NMR (DMSO-d6) δ 1.3 - 1.85 (6H, м, піперидин - 3, 4, 5-СН2), 2.11 (2Н, м, пропіл-СН 2), 2.82 (2Н, м, піперидин-СН 2), 3.09 (2Н, м, -CH 2-N), 3. 36 (2Н, м, піперидин-СН 2), 3.87 (2Н, м, -О-СН 2), 7.12 (1Н, д, Аг-СН=СН -), 7.4 - 7.5 (ЗН, м, Аг-Н), 7.60 (1Н, д, Аr-СН=СН ), 7.8 (2Н, м,Аr), 10.3 (1Н, бр, +NH). Приклад 2. 3 - Стирил - 4 - (3 - піперидино - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 - 1, 2, 4-оксадіазолін - 5 - ну хлоргідрат А) 2.25 грамів (0.008моль) 3 - стирил - 4 - (3 - хлоро - 2 - гідроксипропіл) - Δ2- 1, 2, 4 - оксадіазолін-5 -ону розчинювали у 10 мілілітрах етанолу, до отриманого розчину додавали 0.68 грамів (0.008моль) піперидина, суміш при перемішуванні нагрівали до температури 50 °С та додавали краплями розчин 0.32 грамів (0.008моль) гідроокису натрію у 2 мілілітрах води. Реагуючу суміш перемішували при температурі 50 - 55°С протягом ще 2 годин, осаджені кристали фільтрували, висушували, потім при нагріванні розчинювали у етанолі, та отриманий розчин підкислювали за допомогою додавання хлористого водню у ізопропанолі. Реагуючій суміші дозволяли відстоятися у охолоджувачі протягом ночі, осаджені кристали фільтрували та висушували. Таким чином, отримували 1.09 грамів вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення : 234 - 235 °С. (З - Стирил - 4 - (3 - хлоро - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 -1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - он, який використовували як вихідну сполуку, одержували шляхом реакції 3 - стирил - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону з епіхлоргідрином відповідно до способу, описаному у літературі [Chem. Ber., 108, 1911 (1975)]. 1 H-NMR (DMSO-d6) δ = 1.3 - 1.9 (6Н, м, піперидин -3, 4, 5-СН2), 2.9 - 3.6 (6Н, м. ЗСН2), 3.8 (2Н, м, пропіл-1СН2), 4.35 (1Н, м, СН-ОН), 6.3 (1Н, бр, ОН), 7.19 (1Н, д, Аг-СН=СН), 7.37 - 7.47 (ЗН, м, Аг-Н), 7.57 (1Н, д, АгСН=СН-), 7.84 (2Н, м, Аr-Н), 10.25 (1Н, бр, +ΝΗ). В) 0.65 грамів (0.0027моль) 3 - стирил - 4 - (2, 3 - епоксипропіл) - Δ2 - 1 . 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону розчинювали у 2 мілілітрах метанолу, та до отриманого розчину додавали 0.24 грамів (0.0028моль) піперидину. Для того, щоб реагуючу суміш стала теплою, їй дозволяють відстоятися протягом години. Осаджені кристали фільтрували, потім розчинювали у ізопропанолі. Розчин підкислювали за допомогою додавання хлористого водню у ізопропілі. Таким чином, отримували 0.38 грамів кристалів вказаного у заголовку продукту, який є ідентичним зі сполукою, отриманою у розділі А. Температура плавлення: 234 235°С. (3-Стирил - 4 - (2, 3 - епоксипропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - он, який використовували як вихідну сполуку одержували у такий спосіб: 1.5 грамів (0.0053моль) 3 - стирил - 4 - (3 - хлоро - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 1, 2, 4 -оксадіазолін - 5 - ону розчинювали у 5 мілілітрах ацетону, до отриманого розчину додавали 0.73 грамів безводного карбонату калію, реагуючу суміш нагрівали з оберненим охолодженням протягом 16 годин, потім відфільтрували та випаровували під зниженим тиском. Таким чином, одержували 1.41 грамів 3 -стирил - 4 - (2, 3 - епоксипропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону у вигляді маслоподібної речовини. С) 0.3 грамів (0.0016моль) 3 - стирил - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону розчинювали у 3 мілілітрах ацетону, до отриманого розчину додавали 0.41 грамів (0.0019моль) 3 - піперидино - 2 - гідрокси - 1 хлорпропан хлоргідрату, 0.48 грамів безводного карбонату калію, 1 мілілітр метанолу та 0.05 грамів йодистого калію. Реагуючу суміш кип'ятили з оберненим охолодженням протягом 40 годин, потім відфільтровували та розчинник дистилювали під зниженим тиском. Залишок розчинювали у 5 %-ому водному соляної кислоти, розчин фільтрували та фільтрат робили лужним шляхом додавання 10%-го водного розчину гідроокису натрію. Осаджений продукт екстрагували із хлороформом, розчин висушували над безводним сульфатом натрію, розчинник випаровували під зниженим тиском. Залишок розчинювали у ізопропанолі та отриманий розчин підкислювали за допомогою додавання хлористого водню ізопропанолі. Викристалізувалися 0.18 грамів продукту, що є ідентичним із вказаним у заголовку продуктом, одержаним в розділі А. Температура плавлення: 234 - 235°С. Приклад 3. 3 - Стирил - 4 - (3 - піролідино - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 -оксадіазолін - 5 - он - гідрохлорид 8.4 грамів (0.03моль) 3 - стирил - 4 - (3 - піролідино - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону розчинювали у 30 мілілітрах етанолу, до отриманого розчину додавали 2.55 грамів (0. 036моль) піролідину, потім при температурі 60 °С при перемішуванні краплями додавали 1.2 грамів (0.03моль) розчину гідроокису натрію у 8 мілілітрах води. Надалі реагуючу суміш перемішували протягом години при температурі 60°С, потім етанол дистилювали під зниженим тиском. Залишок підкислювали шляхом додавання водного розчину концентрованої соляної кислоти, розчин обробляли активованим вугіллям, відфільтровували та робили лужним шляхом додавання 2N водного розчину гідроокису натрію. Осаджений маслянистий продукт екстрагували із хлороформом, органічний розчин висушували над безводним сульфатом натрію, відфільтровували та випаровували. Залишок розчинювали у ізопропанолі, отриманий розчин підкислювали шляхом додавання хлористого водню ізопропанолі. Кристали фільтрували та висушували. Таким чином, одержували 1.8 грамів вказаної в заголовку сполуки. Температура плавлення: 188-189°С. 1 H-NMR (DMSO-d6) δ = 1.8-2.0 (4Н, м, піролідин-3, 4-СН2), 3.06 - 3.55 (6Н, м, 3СН2), 3.82 (2Н, д, пропіл-1СН2), 4.21 (1Н, м, -СН-ОН), 6. 25 (1Н, д, -ОН), 7.14 (1Н, д, Аr-СН=СH-, 7.4 - 7.5 (ЗН, м, Аг-Н), 7.58 (1Н, д, АrСН=СН-), 7.82 (2Н, м, Аr), 10.3 (1Н, бр, +ΝΗ). Приклад 4. 3 - Стирил - 4 - (3 - гексаметиленіміно - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 -оксадіазолін - 5 - ону хлоргідрат 2.8 грамів (0.01моль) 3 - стирил - 4 - (3 - хлоро - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 -1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - он піддавали реакції із 1.19 грамами (0.012моль) гексаметиленіміну відповідно до способу, описаному в Прикладі 3. Хлоргідрат осаджували у ізопропанольному розчині шляхом додавання хлористого водню у ізопропанолі. Таким чином, одержували 1.0 грамів вказаної в заголовку сполуки. Температура плавлення: 202 - 203°С. 1 H-NMR (CDCI3 + DMSO-d6) δ 1.6 - 2.0 (8Н, м, гексаметиленімін-3, 4, 5, 6-СН2), 3.1 - 3. 6 (6Н, м, 3СН2), 3.8 (2Н, м, пропіл-1-СН2), 4.35 (1Н, м, -СН-ОН), 6.21 (1Н, д, ОН), 7.11 (1Н, д, Аг-СН=СН -), 7.4 (ЗН, м, Аг-Н), 7. 57 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 7.77 (2Н, м, Аг-Н), 10.0 (1Н, бр, +ΝΗ). Приклад 5. 3 - Стирил - 4 - (3 - морфоліно - 2 - гідроксипропіл) - А2 - 1, 2, 4 -оксадіазолін - 5 - ону хлоргідрат 4.2 грамів (0.015моль) 3 - стирил - 4 - (3 - хлоро - 2 - гідроксипропіл) -Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону піддавали реакції із 1.6 грамами (0.018моль) тетрагідрооксазину відповідно до способу, описаному в Прикладі 3. Хлоргідрат осаджували у етанольному розчині за допомогою додавання хлористого водню у ізопропанолі. Таким чином, одержували 0.67 грамів вказаної в заголовку сполуки. Температура плавлення: 232 - 234 °С. 1 H-NMR (DMSO-d6) δ = 3.1 - 3.55 (6Н, м, морфолін-3, 5-СН2, пропіл-3-СН2), 3.8 -4.0 (6Н, м, тетрагідрооксазин -2, 6-СН2, пропил-1-СН2), 4.37 (1Н, м, -СН-ОН), 6.3 (1Н, бр, ОН), 7.12 (1Н, д, Аr-СН=СН -), 7.4 (ЗН, м, Аг), 7.6 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 7.8 (2Н, м,Аг), 10.6(1Н, бр, +ΝΗ). Приклад 6. 3 - Стирил - 4 - (3 - трет.-бутиламіно - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 -оксадіазолін - 5 - ону хлоргідрат 6.6 грамів (0.024моль) 3 - стирил - 4 - (3 - хлоро - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону піддавали реакції із 2.63 грамами (0.036моль) трет.-бутиламіну відповідно до способу, описаному в Прикладі 3. Хлоргідрат осаджували у ізопропанольному розчині за допомогою додавання хлористого водню в ізопропанолі. Таким чином, одержували 1.8 грамів вказаної в заголовку сполуки. Температура плавлення: 244 - 246°С. 1 H-NMR (DMSO-d6) δ = 1.3 (9Н, с, трет.-бутил), 2.9 - 3.15 (2Н, м, пропіл-3-СН2), 3.85 (2Н, м, пропіл-1-СН2), 4.15 (1Н, м, СН-О), 6.08 (1Н, д, ОН), 7.12 (1Н, д, Аr-СН=СН -), 7.40 (ЗН, м, Аг-Н), 7.55 (1Н, d, Аг-СН=СН ), 7.8 (2Н, м, Аг-Н), 8.55 (1Н, бр, NH), 8.85(1 Н, бр, NH). Приклад 7 3 - Стирил - 4 – [3 - (4 - метил -1 - піперазиніл)] - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 - 1,2,4- оксадіазолін - 5 - ону дигідрохлорид 8.4 грамів (0.03моль) 3 - стирил - 4 - (3 - хлоро - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 -1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону піддавали реакції із 3.6 грамів (0.036моль) Ν-метилпіперазину відповідно до способу, описаному в Прикладі 3. Хлор гідрат осаджували у ізопропанольному розчині за допомогою додавання хлористого водню в ізопропанолі. Таким чином, одержували 2.08 грамів вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення: 206 -208°С. 1 H-NMR (DMSO-d6) δ = 2.77 (3Н, с, СН3), 3.0 - 3.1 (2Н, м, пропіл-3-СН2), 3.6 (8Н, м, іперазин-СН2), 3.8 (2Н, м, пропіл-СН 2), 4.23 (1Н, м, -СН-ОН), 6.2 (1Н, бр, ОН), 7.03 (1Н, д, Аг-СН=СН-). 7.4 (ЗН, м, Аг-Н), 7.58 (1Н, д, АгСН=СН-), 7.77 (2Н, м, Аr), 11.8 (2Н, 6ρ,2x+ΝΗ). Приклад 8 3 - Стирил - 4 - [3 - (1. 2, 3. 4 - тетрагідро - 2 - ізохінолілі - 2 - гідрокси -пропіл) - Δ 2 -1, 2. 4 - оксадіазолін - 5 - ону хлоргідрат 2.8 грамів (0.01моль) 3 - стирил - 4 - (3 - хлоро - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 -1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону піддавали реакції із 1.6 грамами (0.012моль) 1, 2, З, 4 - тетрагідроізохіноліну відповідно до способу, описаному в Прикладі 3. Хлоргідрат осаджували у ізопропанольному розчині за допомогою додавання хлористого водню в ізопропанолі. Таким чином, одержували 0.83 грамів вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення: 208 - 210°С. 1H-NMR (DMSO-d6) δ = 3.0 - 3.6 (8Н, м, ізохінолін-СН 2, пропіл-3-СН2), 3.84 (2Н, м, пропіл-1-СН2), 4.4 (1 Н, м, -СН-ОН), 6.3 (1Н, бр, ОН), 7.13 (1Н, д, Аг-СН-СН-), 7.2 -7. 5 (7Н, м, АгН), 7.60 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 7.8 (2Н, м, Аг-Н), 10.6 (1Н, бр, +ΝΗ). Приклад 9 З - Стирил - 4 – [3 - (2, 6 - диметиланіліно) - 2 - гідроксипропіл] - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону хлоргідрат 8.4 грамів (0.03моль) 3 - стирил - 4 - (3 - хлоро - 2 - гідроксипропіл) -- Δ2 -1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону піддавали реакції із 4.36 грамами (0.036моль) 2, 6-диметиланіліну у 50 мілілітрах метанолу замість етанолу, відповідно до способу, описаному в Прикладі 3. Хлоргідрат осаджували у ізопропанольному розчині за допомогою додавання хлористого водню в ізопропанолі, потім рекристалізували з суміші одного об'єму ізопропанолу та одного об'єму етанолу. Таким чином, одержували 1.62 грамів вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення: 182-184 °С. 1 H-NMR (DMSO-d6) δ = 2.44 (6Н, с, СН3), 3.16 - 3.53 (2Н, м, пропіл-3-СН2), 3.86 (2Н, м, пропіл-1-СН2), 4.21 (1Н, м, СН-О), 6.0 (1Н, бр, ОН), 7.10 (1Н, д, Аr-СН=СН-)] 7.14 (3. Н, м, АгН), 7.4 - 7.5 (ЗН, м, АгН), 7.59 (1Н, д, Аг-СН=СН-), 7.78 (2Н, м, АгН), 9.0 (2Н, бр, +ΝΗ2). Приклад 10 3 - (3, 4 - Диметоксистирил) - 4 - (3 - піперидино - 2 - гідроксипропіл) - Δ 2-1. 2. 4 - оксадіазолін - 5 - ону хлоргідрат 3.4 грамів (0.01моль) 3 - (3, 4 - диметоксистирил) - 4 - (3 - хлоро - 2 -гідроксипропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 оксадіазолін - 5 - ону піддавали реакції із 1.02 грамами (0.012моль) піперидину відповідно до способу, описаному в Прикладі 3. Хлоргідрат осаджували у етанольному розчині за допомогою додавання хлористого водню в ізопропанолі. Таким чином, одержували 1.8 грамів вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення: 187 -188 °С. 1 H-NMR (CDCI3 + DMSO-d6) δ = 1.4 - 2.0 (6Н, м, піперидин-3, 4, 5-СН2), 3.18 - 3.31 (6Н, м, піперидин - 2,6 СН2, пропіл - 3 - СН2), 3.85 - 3. 92 (2Н, м, пропіл - 1 - СН2), 3.89 (ЗН, с, -ОСН3), 3.96 (ЗН, с, -ОСН3), 4.45 (1Н, м, СН-ОН), 6.27 (1Н, бр, ОН), 6.93 (1Н, м, АrН), 6.98 (1Н, д, Аr-СН=СН -), 7. 21 (1Н, м, АгН), 7.42 (1Н, м, АrН), 7.48 (1Н, d, Аr-СН=СН-), 9.8 (1Н, бр, +NH). 3 - (3, 4 - диметоксистирил) - 4 - (3 - хлоро - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - он, який використовували як вихідну сполуку, отримували з 3 - (3, 4 диметоксистирил) - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону з епіхлоргідрином відповідно до способу, відомому у літературі [Chem. Ber., 108, 1911 (1975)]. Приклад 11 3 - Стирил - 4 – [3 - (1 - метил - 4 - піперазиніл) - 2 - гідроксипропілі - Δ2 -1.2.4- оксадіазолін - 5 - ону дигідроксихлорид 2.0 грамів (0.0059моль) 3 - (3, 4 - диметоксистирил) - 4 - (3 - хлоро - 2 -гідроксипропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 оксадіазолін - 5 - ону піддавали реакції із 0.71 грамами (0.0071моль) N - метилпіперазину відповідно до способу, описаному в Прикладі 3. Хлоргідрат осаджували у етанольному розчині за допомогою додавання хлористого водню в ізопропанолі. Таким чином, одержували 0.8 грамів вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення: 192-193 °С. 1H-NMR (DMSO-d6) δ = 2.8 (ЗН, с, N-CH3), 3.2 - 3.8 (10Н, м, піперазинСН2, пропіл-3-СН2), 3.80 (3Н, с, метокси), 3.83 (2Н, м, попіл-1-СН2), 3. 86 (3Н, с, ОСН3), 4.31 (1Н, м, -СН-ОН), 6.3 (1Н, бр, ОН), 7.0 (1Н, м, АгН), 7.03 (1Н, д, Аr-СН=СН -), 7.30 (1Н, м, АгН), 7.50 (1Н, м, АгН), 7. 51 (1Н, д, Аr СН=СН-), 11.8 (2Н, бр, 2х +NH). Приклад 12 Амідоксим N - (3 - піперидино - 2 - гідроксипропіл) коричної кислоти До 1.91 г (0.006моль) 3 - стирил - 4 - (3 - піперидино - 2 - гідроксипропіл) - Δ2- 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону, одержаному у відповідності зі способом, який описано у Прикладі 2, додавали 10мл етанолі та 10мл 10 %-го водного розчину гідроокису натрію, та реагуючу суміш кип'ятили з оберненим охолодженням протягом 2 годин. Етанол випаровували під зниженим тиском, значення рН залишку встановлювали на рівні 8 за допомогою додавання соляної кислоти. Від частково твердого продукту відділяли водяну фазу, залишок розчинювали у метанолі. Розбавлення водою викликало кристалізацію 0.79 г вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення: 114 -115 °С. 1 H-NMR (DMSO-d6) δ = 1.7 - 1.9 (6Н, м, піперидин - 3, 4, 5-СН2), 2.1 - 2.3 (6Н, м, піперидин - 2, 6-СН2, пропіл-3-СН2), 3.2 - 3.33 (2Н, м, пропіл-1-СН2), 3.83 (1Н, м, СН-ОН), 5.6 (1Н, бр, ОН), 6. 55 (1Н, д, Аr-СН=СН -). 7.15 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 7.8 -7.32 (ЗН, м, АrН), 7.44 (2Н, м, АrН). Приклад 13 Амідоксимовий дигідроген малеат N - (3 - морфоліно - 2 - гідроксипропіл) коричної кислоти До 2.76 г (0.0075моль) 3 - стирил - 4 - (3 - морфоліно - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 ону, отриманому у відповідності зі способом, описаним у Прикладі 5, додавали 10мл етанолу та 10мл 10 %-го розчину гідроокису натрію, та реагуючу суміш кип'ятили з оберненим охолодженням протягом 2 годин. Етанол випаровували під зниженим тиском, значення рН залишку встановлювали на рівні 8 за допомогою додавання соляної кислоти. Осаджений маслоподібний продукт екстрагували дихлорметаном. органічний розчин висушували над безводним сульфатом натрію, розчинник випаровували. Малеат осаджували у розчині ацетону за допомогою додавання малеїнової кислоти. Таким чином, одержували 1.1 грамів вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення: 128-130°С. 1 H-NMR (CDCI3 + DMSO-d6) δ = 2.8 - 3.2 (6Н, морфолін-3, 5 - СН2, пропіл-3-СН2-); 3.3 - 3.8 (6Н, м, морфолін -2, 6-СН2, пропіл-1-СН2), 4.10 (1Н, м, СН-ОН), 6.05 {4Н, с, малеїнова кислота СН), 6.75 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 7.30 (1Н, d, Ar-CH=CH-), 7.3 (ЗН, м, АгН), 7.50 (2Н, м, АrН). Приклад 14 Амідоксимовий тригідроген малеат N – [3 - (1 - метил - 4 - піперазиніл) -2 - гідроксипропілі коричної кислоти 1.17г (0.0025моль) 3 - стирил - 4 - [3 - (4 - метил - 1 - піперазиніл) - 2 -гідроксипропіл] - Δ2 - 1, 2, 4 оксадіазолін - 5 - ону, одержаному у відповідності до способу, описаному у Прикладі 7, піддавали реакції із гідроокисом натрію у відповідності до способу, описаному у Прикладі 13. Малеат осаджували у розчині ацетону за допомогою додавання малеїнової кислоти. Таким чином, одержували 0.63 грамів вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення: 142-143°С. 1 H-NMR (DMSO-d6) δ = 2.7 (3Н, с, СН3), 2.5 - 3.2 (10Н, м, піперазин-СН2, пропіл-3-СН2), 3.31 - 3.42 (2Н, м, пропіл-1-СН2), 3.81 (1Н, м, СН-ОН), 6.14 (6Н, с, малеїнова кислота СН), 6.90 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 7.28 (1Н, д, Аг-СН=СН), 7.4 (3Н, м, АrН), 7.65 (2Н, м, АrН). Приклад 15 N - (3 - Морфоліно - 2 - гідроксипропіл) - 3, 4 - диметокси коричної кислоти амідоксим 3.91 г (0.01моль) 3 - (3, 4 - диметоксистирил) - 4 - (3 - морфоліно - 2 -гідроксипропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 оксадіазолін - 5 - ону піддавали реакції із гідроокисом натрію у відповідності зі способом, описаним у Прикладі 13. Таким чином, 1.2 g одержували вказану у заголовку сполуку у вигляді маслоподібного продукту. 1 H-NMR (DMSO-d6) δ = 3.18 - 3.35 (6Н, морфолін -З, 5-СН2, пропіл-3-СН2), 3.60 (2Н, м, пропіл-1-СН2), 3.82 (3Н, с, ОСН3), 3.86 (3Н, с, ОСН3), 3.92 (4Н, м, морфолін -2, 6-СН2), 4.34 (1Н, м, -СН-ОН), 6.3 (1Н, бр, -СН-ОН), 6.98 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 7.02 (1Н, м, Аг-ЗН), 7.24 (1Н, м, Аг-2Н), 7.35 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 7.40 (1Н, м,Аг-6Н). Приклад 16 3 - Стирил - 6 - (піперидинометил) - 4Н - 5, 6 - дигідро - 1, 2, 4 -оксадіазин До 1.65 г (0.0043моль) 3 - стирил - 4 - (3 - піперидино - 2 - хлоро -пропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - он хлоргідрату додавали суміш 33мл етанолу та 33мл 2N водного розчину гідроокису натрію, реагуючу суміш кип'ятили з оберненим охолодженням протягом 30 хвилин при перемішуванні, потім випаровували під зниженим тиском, та залишок суспендували у 10мл води. Кристали фільтрували, промивали водою та висушували. Таким чином, одержували 1.06 г вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення: 147 149°С. 1 H-NMR (DMSO-d6) δ = 1.3 - 1.7 (6Н, м, піперидин -3, 4, 5-СН2), 2.3 - 2. 7 (6Н, м, піперидин -2, 6-СН2, 6СН2), 3.25 - 3.6 (2Н, м, оксадіазин-5-СН2), 3.95 (1Н, м, оксадіазин-6-СН), 5.0 (1Н, бр, оксадіазин-4-NH), 6.5 (1Н, д, Аг-СН=СН-), 6.9 (1Н, д, Аг СН=СН-), 7.2 - 7.5 (5Н, м, АrН). З - Стирил - 4 - (3 - піперидино - 2 - хлоропропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 -оксадіазолін - 5 - он хлоргідрат, використаний як вихідна сполука, одержували з З - стирил - 4 - (3 - піперидино - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 -1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - он хлоргідрату (одержаного як описано у Приклад 2) з хлористим тіонілом у відповідності зі способом, відомим з літератури [Chem. Вег., 108, 1911 (1975)]. Приклад 17 3 - Стирил - 6 - морфоліно - метил - 4Н - 5, 6 - дигідро - 1, 2, 4 -оксадіазину дигідроген малеат До 1.5 г (0.0039моль) 3 - стирил - 4 - (3 - морфоліно - 2 - хлоро - пропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - он хлоргідрату додавали 9мл етанолу та 9мл 10%-го водного розчину гідроокису натрію та реагуючу суміш кип'ятили з оберненим охолодженням протягом половини години. Етанол випаровували під зниженим тиском, залишок підкислювали 5 %-ною соляною кислотою. Отриманий розчин обробляли активованим вугіллям, відфільтровували та робили лужним за допомогою додавання 10%-го водного розчину гідроокису натрію. Осаджену маслянисту речовину екстрагували хлороформом, органічну фаз у висушували над безводним сульфатом натрію, відфільтровували та розчинник випаровували. Залишок розчинювали у етилацетаті та додавали розчин 0.66г малеїнової кислоти у етилацетаті. Таким чином, одержували 1.0 г вказаного у заголовку продукту. Температура плавлення: 137°С. 1 H-NMR (DMSO-d6) δ = 3.1 - 3. 44 (8Н, м, 5-СН2, 6-СН2, морфолін-3- та -5-СН2), 3.83 (4Н, м, морфолін-2- та -6СН2), 4.08 (1Н, м, 6-СН), 6.18 (4Н, с, малеїнова кислота СН), 6.43 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 7.25 (1Н, бр, 4Н), 7.33 7.51 (5Н, м, 5 Аr-Н), 13-14 (бр, малеїнова кислота ОН). 3 - Стирил - 4 - (3 - морфоліно - 2 - хлоропропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 -оксадіазолін - 5 - он хлоргідрат, використаний як вихідна сполука одержували з З - стирил - 4 - (3 - морфоліно - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 -1, 2, 4 - оксадіазолін 5 - ои хлоргідрату (одержаний згідно Прикладу 5) за допомогою нагрівання його з хлористим тіонілом, потім випаровування реагуючій суміші. Приклад 18 3 - Стирил -6-(1,2. 3. 4- тетрагідро - 2 - ізохіноліл) - метил - 4Н - 5, 6 -дигідро -1, 2, 4 - оксадіазину дигідроген малеат До 1.1 г (0.0025моль) 3 - стирил - 6 - (1, 2, 3, 4 - тетрагідро - 2 -ізохіноліл) - 2 - хлоропропіл - Δ2 - 1, 2, 4 оксадіазолін - 5 - он хлоргідрату додавали 8мл етанолу та 8мл 10 %-ого гідроокису натрію та реагуючу суміш кип'ятили з оберненим охолодженням протягом половини години. Етанол випаровували під зниженим тиском, а залишок розчинювали у 5%-ній соляній кислоті. Розчин обробляли активованим вугіллям, відфільтровували, робили лужним за допомогою додавання 10 %-го водного розчину гідроокису натрію та екстрагували етилацетатом. Комбіновані розчини етилацетату висушували над безводним сульфатом натрію, відфільтровували та випаровували. Залишок розчинювали у етилацетаті та до отриманого розчину додавали 0.36 г малеїнової кислоти. Таким чином, одержували 0.55 г вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення: 151-153°С. 1 H-NMR (DMSO-d6) δ = 3.10 (2Н, м, ізохінолін-4-СН2), 3.15 - 3.50 (2Н, м. оксадіазин-5-СН2), 3.28 - 3.39 (2Н, м, оксадіазин-6-CHrN =), 3.44 - 3.6 (2Н, м, ізохінолін-3-СН2), 4.2 (1Н, м, оксадіазин-6-СН), 4.4 (2Н, с, ізохінолін1-СН2), 6.13 (4Н, с, малеїнова кислота СН), 6.44 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 7.15 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 7.2 - 7. 33 (4Н, м, ізохінолін Аr-Н), 7.33 - 7.52 (5Н, м, феніл Аг-Н). Приклад 19 3 - (3. 4 - Диметоксистирил) - 4 - [3 - (трет. - бутиламіно) - 2 - гідрокси -пропілі - Δ2 -1, 2 , 4 - оксадіазолін - 5 ону хлоргідрат 8.54 г (0.025моль) 3 - (3, 4 - диметоксистирил) - 4 - (3 - хлоро - 2 -гідроксипропіл) - Δ2 -1, 2, 4 - оксадіазолін 5 - ону розчинювали у 40мл ацетону та до отриманого розчину додавали 3.46 г (0.025моль) безводного карбонату калію. Реагуючу суміш кип'ятили з оберненим охолодженням протягом 6 годин, потім охолоджували, неорганічні солі вилучали за допомогою фільтрації, розчинник випаровували під зниженим тиском. Осад після випарювання протирали з 25мл метанолу, щоб стимулювати кристалізацію. Таким чином, одержували 6.5г 3 - (3, 4 - диметоксистирил) - 4 - (2, 3 - епоксипропіл) - Δ2 -1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону. Температура плавлення: 113 -115°С. До 3.04 г (0.01моль) 3 - (3, 4 - диметоксистирил) - 4 - (2, 3 -епоксипропіл) - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону додавали 15мл метанолу та 0.73 г (0.01моль) трет, -бутиламіну, реагуючу суміш кип'ятили з оберненим охолодженням протягом 4 годин, потім розчинник випаровували під зниженим тиском. Залишок розчинювали у 10мл 5 %-ної соляної кислоти та розчин відфільтрували від залишку, що не розчинився. Водяний розчин робили лужним за допомогою додавання 10 %-го водного розчину гідроокису натрію, сформовану маслянисту речовину розчинювали в дихлорметані, розчин висушували над безводним сульфатом натрію, відфільтровували, а розчинник випаровували під зниженим тиском. Одержували 1.7 г маслоподібного продукту, хлоргідрат якого осаджували з етанолу за допомогою додавання ізопропанолу, що містить хлористий водень. Таким чином, одержували 1.0 г вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення: 225 - 227 °С. 1 H-NMR (DMSO-d6) δ = 1.3 (9Н, с, 3хСН), 2.93 - 3.17 (2Н, м, порпіл-3-СН2), 3.80 (3Н, с, -ОСН3), 3.85 (3Н, s, ОСНз), 3.9 (2Н, д, пропіл-1-СН2), 4.16 (1Н, м, -СН-ОН), 6.12 (1Н, д, -ОН), 7.03 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 7.51 (1Н, д, Аr-СН=СН -), 7.00 (1Н, м, АrН), 7.29 (1Н, м, АrН), 7.49 (1Н, м, АгН), 8.58 (1Н, бр, NH), 8.86 (1Н, бр, NH). Приклад 20 3 - (3, 4 - Диметоксистирил) - 4 - (3 - морфоліно - 2 - гідроксипропіл) - А2 -1.2.4- оксадіазолін - 5 - ону хлоргідрат 3.04г (0.01моль) 3 - (3, 4 - диметоксистирил) - 4 - (2, 3 - епоксипропіл) -Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону (одержаного як описано у Прикладі 19) піддавали реакції із 0.96 г (0.011моль) морфоліном способом, описаним у Прикладі 19. Таким чином, одержували 0.8 г вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення: 228 - 230 °С. 1 H-NMR (DMSO-d6) δ = 3.2 - 3.34 (6Н, м, морфолін-3, 5-СН2, порпіл-3-СН2), 3.82 (ЗН, с, -ОСНз), 3.86 (2Н, д, пропіл-1-СН2), 3.88 (3Н, с, -ОСН3), 3.90 (4Н, м, морфолін-2, 6-СН2), 4.43 (1Н, м, -СН-ОН), 6.4 (1Н, бр, -ОН), 7.0 (1Н, д, АгН), 7.03 (1H, д, Аr-СН=СН -), 7.29 (1Н, м, АrН), 7.48 (1Н, м, АrН), 7.50 (1Н, д, Аr-СН=СН -), 10.7(1H,6p,+NH). Приклад 21 Амідоксим N – [З - (2, 6 - Диметиланіліно) - 2 - гідроксипропіл] - коричної кислоти Виконували процедуру, описану у Прикладі 12, з тією різницею, що як вихідний матеріал використовували 1.5 г (0.004моль) 3 - стирил - 4 - [3 - (2, 6 -диметиланіліно) - 2 - гідроксипропіл] - Δ2 - 1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 ону (одержаного у відповідності з Прикладом 9). Таким чином, одержували 0.55 г вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення: 143 -144 °С. 1H-NMR (DMSO-d), δ = 2.20 (6Н, с, 2 хСН3), 2.82 - 3.03 (2Н, м, порпіл-3СН2), 3.15 -3.27 (2Н, м, пропіл-1-СН2), 3.64 (1Н, м, -СН-ОН), 3.80 (1Н, м, NH-анілін), 5.15 (1Н, бр, -СН-ОН). 5.58 (1Н, бр, NH-амідоксим), 6.68 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 6.69 (1Н, м, АrН), 6.90 (2Н, м, АrН), 7.01 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 7.25 - 7. 55 (5Н, м, АгН), 9.57 (1Н, S, =Ν-ΟΗ). Приклад 22 Амідоксим N - (3 - піролідино - 2 - гідроксипропіл) - коричної кислоти Виконували процедуру, описану у Прикладі 12, з тією різницею, що як вихідний матеріал використовували 1.23 г (0.0035моль) 3 - стирил - 4 - (3 -піролідино - 2 - гідроксипропіл) - Δ2 -1, 2, 4 - оксадіазолін - 5 - ону (одержаного у відповідності з Прикладом 3). Таким чином, одержували 0.65 г вказаної у заголовку сполуки. Температура плавлення: 139 -141 °С (з 96 %-го етанолу). 1H-N MR (CDCI3 + DMSO-d6) δ = 1.75 (4Н, м, піролідин-3, 4-СН2), 2.50 - 2.64 (6Н, м, піролідин-2, 5-СН2, пропіл-3-СН2), 3.2 - 3.35 (2Н, м, пропіл-1-СН2), 3. 75 (1 Н, м, СН-ОН), 5.6 (1Н, τ, ΝΗ), 6.58 (1Н, д, Аr-СН=СН-) 7.08 (1Н, д, Аr-СН=СН-), 7.25 -7.45 (5Н, м, Аr-Н), 9.0 (1Н, бр, =Ν-ΟΗ).